Ніоба

Горе i нахил до того в iх нещасному синовi були сильнiшi за всякi постанови з його боку та умовляння й погрози з iхнього боку. Вiн був навiки пропаща дитина.

Таким уже й постарiвся при них у господарствi; i, не зважаючи на науку, перестороги й пильне наглядання батька та ii, вийшов з Андрушi справжнiй п’яниця, яких на селi, окрiм нього, ледве чи було ще кiлька.

VI

У кiмнатi панувала глибока тиша. Старенька мати не ворушилася, а Йосип, запаливши собi цигарку, придивлявся задумливо до заметiльницi на дворi.

Здавалося, що мовчання було тепер обом пожадане; та ще обое неначе про те саме думали тоi хвилини.

Син обернувся враз до матери та завваживши стомлений вираз в ii обличчю, немов вiдгадав течiю ii думок.

– Де дiвся знов нинi Андрушка? – спитав, – на дворi розпочинаеться заметiльниця. Гляньте, мамо, завтра будуть дороги знов завiянi. Менi здаеться, що йому було вчора замало пиятики, i вiн хоче собi ще нинi надолужити. Це ж пiдлота крайня! – скипiв, – зважаючи на те, що ви тут ледве ще день-два зостанетеся! – Йосип кинув сердито цигаркою об землю, заклав руки на плечi й задержався на хвилинку в ходi, коло вiкна замовк сердито.

Стара мати прокинулася на його слова, мов сполохана, та лиш на те, щоб у дальшiй хвилинi, немов зламана, перехилитися вперед. Вiд тону, в якому брат про брата говорив, заболiло iй серце, хоча вона вiдчула добре правду синових слiв i мусiла йому ту правду признати.

Одначе!..

Що знав вiн з того, що знала вона, що вiдчувала вона!

Що знав вiн!

Тут iснувало стiльки тисячiв i тисячiв ланцюгiв, котрi самi з себе укладалися, викликаючи мимоволi все, що опiсля за кожним разом витворювалося й нещастя з собою приволiкало! Але кожного разу, коли котре з дiтей, або навiть сам батько, висловлювався зневажливо, або з докором про п’яницю, падала ii душа геть закривавлена, обличчям додолу.

Їi бiль був червоний, як кров, i жадна людська душа не хотiла ii в тiм пожалiти й зрозумiти. Це була ii кривава тайна, при тiй безталаннiй дитинi ii найтяжча драма, котра не хотiла нiколи кiнчатися й усе щораз трагiчнiше поновлялася.

Здавалося, жадне з ii дiтей не держало ii душу в такiм болючiм руху, як цей слабосилий чоловiк! І який був вiн при всiм своiм нещастю добрий! Як рiдко траплялося, щоб яке гостре або нездержливе слово вихоплювалося з його уст! Лиш коли був зачеплений або вражений по п’яному, тратив всю свою, йому властиву, доброту й терпливiсть, хапав, що в руки попадалося, хоча б i сокиру.