Місто

Годi щось краще уявити, як таку чепурненьку кiмнату! Тихо, уперто працюе в нiй Левко, складе всi потрiбнi iспити, дiстане свiдоцтво й вернеться на село новою, культурною людиною. І разом з собою привезе туди нове життя. Так мусить робити й вiн. Степан виразно почував зараз всю важливiсть своiх обов’язкiв, що чуття iх був утратив на мить, ступивши на чужий грунт мiста. Вiн згадував, як виряджали його у районi, i цей спогад вiйнув на нього далеким теплом. Як вiн мiг хоч на хвилинку забути товаришiв, що там лишились без надii вирватися з глушини? Вiн посмiхнувся iм замiсть привiту.

Радiсним було йому й перше знайомство з мiськими людьми. Перший – сухорлявий крамар, що його вiн мiг би двома пальцями придушити, другий – пiвбожевiльний учитель, прогнаний вiд школи iз своею мовою та витребеньками. Про першого хлопець не давав собi працi багато думати, – дрiбний непманчик, що жiнка його вранцi корови доiть, а ввечерi надiвае шовкову сукню i п’е чай у знайомих.

А сам вiн – боягуз, що драглями тремтить за свiй будиночок та крамницю, де все його життя i сподiванки. Степан з насолодою розкривав сам собi духовну порожнечу господаря хлiва, де вiн мусив тим часом жити замiсть кiмнати, що iснувала в його уявi, як чиста iдея. Що могло бути в душi того крамаря, крiм копiйок та оселедцiв? Що може крамар почувати? Вiн живе, поки йому жити дають. Дивак, бур’ян, смiття, що зникне без слiду й згадки.

А вчитель був цiкавiший. Цей щось мислив i чимсь жив. Але кiмната його – Степан весело засмiявся, пригадавши ii. Вiн враз уявив собi долю цього добродiя. Учитель був колись господарем великого помешкання, i революцiя, вiдтинаючи ордерами кiмнату по кiмнатi, загнала його разом з недореквiзованим й недоспроданим майном у цей куток, що нагадуе острiв пiсля землетрусу. Вона зруйнувала й гiмназiю, де вiн учив буржуйських синкiв гнобити народ, i кинула, як пацюка, до архiву порпатись у старих паперах.

Вiн живий ще, вiн ще кричить, але майбутне його – здихання. Та вiн i так уже мертвий, як та латина, що тiльки дiдьковi потрiбна.

От вони, цi горожани! Все це – старий порох, що треба стерти. І вiн до цього покликаний.

З такими вiдрадними думками Степан непомiтно дiйшов до Хрещатика, вiдразу опинившись у гущинi натовпу. Вiн озирнувся – i вперше побачив мiсто вночi. Вiн навiть спинився.