Місто

Село вiдсувалось вiд нього, вiн починав бачити його в далекiй перспективi, що лишае вiд живого тiла схематичнi риски. І йому стало страшно, як людинi, що пiд ногами в неi схитнулась земля.

Тим часом розмова, обiйшовши кiлька тем, звернула на ту рiч, що до неi неминуче веде хоч найменше впорскування алкоголю, хоч найчеснотливiшiй людинi. На устах розмовникiв з’явились жiнвiддiли, шлюб, кохання й алiменти. В кiмнатi пролунав Яшин регiт:

– А я вам кажу – жiнка всiгда буде знизу!

– Що вiн говорить, Боже ж мiй! – сплеснула руками Ганнуся, якоi Яшине пророцтво найбiльше торкалось.

Степан вiдчув на собi тоскний Надiйчин погляд i, пiдвiвши голову, глянув iй у вiчi. Вона посмiхнулась йому, але в тiй посмiшцi була туга, яку веде з собою любов, що гасить дiвчинi очi й кладе iй на рухи непереможну втому. Їi серце вже розкрилось, як сiм’я в пухкiй землi, пускаючи блiдий паросток на поверхню пiд дiянням вiчного сонця, що розтоплюе снiги й збуджуе в надрах тисячi насiння, не вiдповiдаючи за вiтри, що можуть iх у його царствi спiткати.

Левко куняв, схилившись на стiл. Вiн був ситий, склав сьогоднi чергового iспита й цiлком мав право бути щасливим. Нюся оперлась лiктем на колiно iнструкторовi, що запалив люльку й задоволене пускав перед себе дим. Яша обнiмав Ганнусю, яка погодилась на це пiсля кiлькох млявих протестiв.

– Мо’ заспiваемо? – запропонував вiн. – Заводь, Ганно.

Ганнуся вiдхилила голову й завела, розтягуючи слова, щоб надати iм бiльше жалiсливостi:

Повiй, вiтре, на Вкраiну,

де покинув я дiвчину…

За мить пiсня об’еднала всiх, навiть Яша споважнiв, пiдтримуючи ii своiм лiричним тенором, що незрозумiлим способом жив у його прозаiчному горлi.

Природа не обдарувала Степана спiвучою здiбнiстю його народу, i вiн знову чужий був серед цiеi громади. Вiн почував безглуздiсть свого становища тут, де вiн був мовчазним йолопом, що за весь вечiр тiльки раз розтулив рота, та й то невдало. Але пiти теж не мiг. Вiн хотiв щось сказати Надiйцi. Вона сидiла поруч нього, i пристрасне, нездiйсненне зараз бажання торкнутись ii руки, почути вiд неi тiльки йому призначене слово тупо його кололо.

Вона чекала його – вiн це бачив з кожного ii погляду. І вiн ii чекав. А проте iншi думки раз у раз заступали йому ii образ, вiдхиляли вiд неi його мрii, хоч вiн i не був свiдомий цих мимовiльних зрад.

Прощаючись, вiн сказав iй:

– Завтра прийду.

– Приходь, – вiдповiла вона, i ii тихе «ти» сповнило його чарiвним теплом.