Місто

Дивлячись на високе рештовання й малярiв, що звисали з даху на линвах, попалюючи цигарки, хлопець мимоволi здивувався на тi м’якi кольори, що заступали гострi фарби революцii на будинках, плакатах та обкладинках журналiв, i той сивий професор, що iспитував його, так вiльно вживав слова «товариш», нiби воно й не було йому нiколи символом насильства та розбою, – вiн уже його перетравив, обточив на ньому всi гостряки й вимовляв тепер, не ранячи собi рота.

Хлопець пiшов до Надiйки, силкуючись добрати причин свого невдоволення та смутку, хоч це шукання рiдко коли приводить до справжнього рушiя думок та чуття.

Людина дурить себе частiше, нiж мае змогу сказати собi правду, бо е непомiтнi, – та ще на зацiкавлене око! – дрiбнiсiнькi чинники, що спричиняють аж надто важливi процеси в душi, так само, як вiд невидних бацил залежить фiзичний стан тiла.

«Менi смутно, – думав вiн, – бо я хочу бачити Надiйку. Менi важко, бо я покохав ii».

І знову ii iм’я, що вiн прошепотiв, вiдгукнулось йому щасливою луною з темних коридорiв його думок.

Вона була йому сонцем, що раптом кидае промiнь крiзь розколину хмар; вiн раз у раз губив ii i знаходив.

До кiмнати вiн не схотiв заходити, хоч там тiльки Ганнуся цокотiла своею машинкою. Надiйка запнулась хусточкою, i вони пiшли в сiрiй сутiнi близького вечора. Дiвчина теж склала iспита до свого механiчного технiкуму i весело розповiдала Степановi, що мало-мало не зрiзалась на полiтграмотi:

– …а вiн i питае тодi – кудлатий такий, – що таке Раднарком? А Раднарком i ВУЦВИК я добре знаю.

Рада Народних Комiсарiв, кажу й дивлюсь – а що далi питатиме? А голова Раднаркому, питае, хто в нас? І я ж його добре знала та зопалу: Чубатий. Так i лягли всi А вiн Чубар!

Степан радiсно посмiхнувся.

– Надiйко, як гарно, що ми вдвох! – промовив вiн.

Вона кинула на нього iскристий погляд, що манить i обiцяе тим бiльше, чим безневиннiший сам. Кохання бринiло в кожнiй нотцi ii збудженого смiху. Їi наука починалась через тиждень, i вона мусила з’iздити додому по решту речей та харчi.

Дiзнавшись, що в нього теж тиждень гулящий, вона таемниче промовила:

– Поiдемо разом, правда? Я виходитиму до тебе пiд верби, що коло нашого городу.

– Не можу я, Надiйко, – хмуро вiдповiв вiн. – Про стипендiю клопотатимусь.

Вона вмить посмутнiла.

– Я не побачу тебе так довго…

Степан взяв ii за руку.

– Ти ж приiдеш, Надiйко.

Вiн полюбив ii iм’я i повторював його.