Місто

Степан пригноблено закурив свою легку цигарку, але Надiйка так палко на нього глянула, передаючи вiдписа вiд сiльського товариша, що вiн умить просвiтлiв, поринаючи у м’яке лiтепло, i насолодно подумав, ховаючи листа до кишенi:

«Люба Надiйка! Кохана, едина Надiйка!»

Яша, що був у курсi всiх об’яв та афiш, запропонував пiти сьогоднi на лiтературну вечiрку, що вiдбудеться в залi Нацiональноi бiблiотеки заходами культкомiсii мiсцевкому ВУАН[5 - Всеукраiнська Академiя наук.]. Яша не пам’ятав, яка саме лiторганiзацiя виступатиме, але запевняв, що вхiд вiльний i що на кожнiй лiтвечiрцi можна досхочу наплескатись i нареготатись.

– Це чудаки, – казав вiн, – е такi, що вже з вусами.

Надiйка спробувала послатись на свою втому, щоб лишитись зi Степаном, але Яша категорично заявив:

– Обридне ще цiлуватись.

І всi пiшли на лiтвечiрку.

Прийшли вони на годину пiзнiше, нiж оповiщено початок, але мусили ще пiвгодини чекати. Це спiзнення не було виявом недбалостi публiки до лiтератури, а явищем загальним, одним iз наслiдкiв глибокоi зневiри до громадського життя.

Розпорошений i загнаний у своi нори обиватель надто неохоче вилазить iз них, i коли йому кажуть прийти о першiй, вiн приходить о другiй, ще годину посмоктавши свою лапу.

Вредний Яша власною персоною сiв мiж Степаном i Надiйкою, перетявши iм шляхи сполучення, i хлопцевi не лишалось нiчого iншого, як роздивлятись на публiку й на залу.

Мiсця в малiй залi Нацiональноi бiблiотеки, де звичайно вечiрки вiдбувались, подiлялись за класовим принципом на двi категорii – спереду стiльцi для обраних, ззаду лави для плебсу, здебiльшого студентського: позад лав було ще досить порожньоi пiдлоги, де могли стояти тi, хто й на лави не втрапив. Кволi голоси лiтераторiв, що здебiльшого не вмiють нi читати, нi промовляти, долiтають сюди до вух зовсiм невиразним мимренням, i публiка мусить тут розважатися самим виглядом лiтературного дiйства, постаттю письменника, що читае, його колегами, що сидять на пiдвищеннi за столом, курять, пишуть одне одному записки, позiхають i роблять натхненнi обличчя.

Найбiльше оплескiв посилае ця гальорка не белетристам, що розкладають на кафедрi рукописа й читають довго, а поетам, що виходять серед пiдвищення i декламують напам’ять з жестами та почуттями, бо в них бiльше театру, i вони швидко мiняються.