Місто

З журналiв вiн у своiй сiльбудiвськiй практицi знав самий «Червоний Шлях», що виходив у Харковi, – туди й належало це надзвичайне оповiдання послати, але потреба зараз же, негайно почути вирок iз стороннiх уст так захопила молодого письменника, що вiн вирiшив його сьогоднi ж комусь знаючому прочитати. Кому саме? Михайловi Свiтозарову, критиковi, що так лепсько промовляв учора з трибуни, так захопив усiх i здобув такi овацii. Йому, йому i тiльки йому! Вiн прекрасно знаеться на лiтературi, вiн мусить бути чулий до кожного нового подиху, то бiльше до такого свiжого, мусить пiдтримати новака, напутити, порадити.

Це, зрештою, його обов’язок i завдання. Критикова постать в палкiй уявi юнака ставала добрим божеством, що зичливо прийме його першi лiтературнi жертвоприносини.

І Степан поклав до нього вдатись. Вiн не знав, правда, його адреси, але творча винахiдливiсть вмить пiдказала йому, що ii можна довiдатися в адресному бюро. Як зручно жити в мiстi! Скiльки тут вигод! Розпитавши в Тамари Василiвни, де саме воно мiститься, те бюро, Степан перед обiдом помчав туди й за гривеника довiдався про свiй шлях до лiтературних верховин.

По обiдi вiн вийшов за ворота певним кроком людини, що знайшла свое мiсце в пущах свiтобудови. Легко минав квартал по кварталу, неуважно спиняючись перед вiтринами й афiшами, щоб показати самому собi, що нiкуди не поспiшае. Проходячи повз садки на Володимирськiй вулицi проти пам’ятника Хмельницькому, вiн зайшов i сiв на лавочцi серед дiтей, що скакали тут, бiгали наввипередки й пiдкидали м’ячi.

Їхнi веселощi заражали його. Затримавши м’яча, що випадково пiдкотився йому до нiг, хлопець так високо пiдкинув його, врiвень з будинками, що дiтвора весело заплескала й загукала, крiм власницi, що не сподiвалась уже дiстати свою цяцьку з лона небес. Але м’яч бомбою упав з-пiд хмар, викликавши новий вибух божевiльних радощiв. Всi навзаводи трутили хлопцевi своi м’ячi, щоб i вони таке головокрутне лiтання зробили, та вiн, забравши три, почав пiдкидати iх усi разом, як цирковий жонглер, вкрай зачудувавши своiх малих прихильникiв.

В iхньому гуртi вiн переживав солодкi хвилини, не затьмаренi нi думками про майбутне, нi спогадами минулого, почував у собi дивну повiнь iснування, що дае радiсть саме з себе, не потребуючи нi надiй, нi планiв. Вiн мав себе птахом, що спиняеться в повiтрi на розгорнутих крилах, обнiмаючи маленьким оком розкiшну землю, квiткою, що розкривае вранцi макiвку, проливаючи запашнiсть назустрiч сонцю.