Місто

І Степан подумав: як легко переламати такi ноги!

Коло сарая Гнiдий одiмкнув замка, одчинив дверi й промовив:

– Отут перебудете.

Степан зазирнув йому через плече в невеличку комiрку. Це була маленька столярня. Коло стiни стояв верстат, на полицях уздовж лежало начиння. Навпроти темнiло крихiтне вiкно. Линув дух стружок i свiжого дерева. Хлопець так здивувався на свое примiщення, що навiть перепитав:

– Оце тут?

Гнiдий, дзенькаючи ключами, повернув до нього окуляри:

– Вам же ненадовго?

Обличчя його було в зморшках.

Щось погноблене було в його очах.

Степан несмiливо увiйшов i поклав у кутку своi клунки. Нахиляючись, вiн крiзь щiлину мiж дошками побачив своiх сусiдiв за перегородкою – пару корiв, що спокiйно ремигали коло ясел. Хлiв – ось де вiн мае жити! Як тварюка, як справжне бидло! Вiн вiдчув, як шпарко кинулось його серце i кров линула до обличчя. Випроставшись, вiн був червоний i зневажений; вiн глянув Гнiдому у вицвiле обличчя, що за ним, здавалось, не було нi бажання, нi думки, i, почуваючи якусь владу над ним, промовив:

– Сiрника дайте.

Прикурить.

Гнiдий похитав головою.

– Я не курящий… Та й ви обережнiше – тут дерево.

Вiн причинив дверi, i ще хвилину було чути здалеку дзенькiт його ключiв. Степан великими кроками ходив по коморi. Кожен крок його був погрозою. Такого приниження вiн не чекав. Вiн iшов на голод, на злиднi, але не в череду. Щоправда, вiн пас корови колись. Так невже ж пiсля революцii, пiсля повстань якийсь крамар, тонконоге нiкчемство, мае право загнати його в хлiв?

Маленьке вiконце в коморi темнiшало дедалi.

Раптовий, лiтнiй ще вечiр запинав його. Степан спинився коло нього. Понад лавою одноманiтних дахiв гнався в небо фабричний комин. Чорнi звоi диму нечутно зливалися з сiро-синiми присмерками. Так, нiби проходили крiзь небо, в глиб всесвiту.

Його цигарка вже порвалась мiж пальцями й висипалась. Вiн скрутив нову й вийшов на подвiр’я. Ну що ж, пiде в хату, пiде в кухню й добуде вогню. Що там соромитись! Хiба це люди? Але на ганку сидiв якийсь юнак, i, коли Степан нахилився до нього припалювати, вiн сказав:

– Закурiть моеi.

Степан здивувався, але цигарку взяв. Розкурюючи, вiн дивився на юнака. Той байдуже пускав дим. Коли хлопець подякував йому, той мовчки кивнув головою, немов вiн про щось глибоко мислив i мав просидiти тут до ранку.

Степан лiг у своiй кiмнатi на верстат, з насолодою вбираючи пахучий дим, що п’янив його. Вiн мрiяв, заплющивши очi, i доходив висновку, що все гаразд.