Остап Шаптала. Повісті

– Що ти робиш цiлими днями? – питав Остап, коли наiздив до батькiв.

– Я маю двi роботи, – вiдповiдала вона: – праця по господарству i думку про тебе.

Щораз глибше вiдчував Шаптала, що не кохання вiн мав вiд сестри, а вiру; сестра пiднесла його на височiнь бога та все життя простояла перед ним навколюшках. Не дарма вона же не вiрила в звичайного бога, бо не сила була iй подiляти на двох свою вiру. Вона жила двадцять два роки й нiколи не кохала мужчини, – вiн це напевно знав, бо хiба ж здолала вона мати вiд нього таемницю?

Шаптала похилив голову до колiн, бо неможливо важке було кохання сестри i гнiтило воно йому душу.

І щодалi гадав вiн про Олюсю, то дужче пригноблювала його вага ii величного почуття, а спогади про сестру ширшали й глибшали, заступаючи собою батька, матiр, людей i землю.

Похилий сидiв Шаптала та в кожному деревi й будинку на вулицi вчував присутнiсть Олюсi. Вона мовби розсипала щедрою рукою свое серце по всiй землi, а пiсля смерти застеле своею душею ще й небо.

І скрiзь, де не повернеться вiн, Олюся пробуватиме в кожнiй порошинцi землi; вона оселиться в очах незнайомих людей, i скрiзь буде вона, лише вона.

Шаптала никнув i в’янув, як папiрець, обхоплений полум’ям. Навколо буяло кохання сестри i заливало його, як море.

Галай запалив електрику, i свiтло одразу розбило думки Шаптали. Вiд свiтла вiн зробився чужим собi самому.

– Маемо лягати спати, – сказав Галай: – Левко запевно подався до Наталi й приiде аж ранком.

Як я не маю вдома лiжка i весь час сплю на ряднi, то заперечати менi права на Левкове не годиться.

Остап розташувався долi.

Раннiм ранком Левко Вербун повернувся додому. Вiн глянув на гостей, що ще спочивали, зморщив обличчя, чому те зробилось подiбним до печеного яблука, поправив на носi пенсне i врештi сiв бiля столу, не здiймаючи анi пальта, нi кашкета. Добувши з шухляд своi зшитки й потрiбнi книжки, Вербун запалив цигарку та рядок за рядком почав обгрунтовувати на паперi своi математичнi теорii.

«Трансцендентальна математика», яку Вербун так довго обмислював попереду, посувалась тепер досить швидко. Роздiл про ество математичного мислення сьогоднi мав бути скiнченим.

Продукцiйностi працi надто сприяло те, що фiзiологiчнi потреби, яких Вербуновi не вдалося зломити, хоч вiн i довiв iх до можливого мiнiмуму, – а саме – iжа та жiнка, – були цiлком завдоволенi. Тiло мовчало тепер i не заважало творчости духа.