Остап Шаптала. Повісті

І душною, ненависною зробилась iм велика кiмната, куди iх утиснуто було силомiць, i три охайних лiжка, що стояли рядком, i iкони, що до iх треба було разом молитись.

Але жоден не висловив того, бо вони ще не йняли вiри помiж собою.

І лише вночi, коли зробилось нестерпуче – важко вiд тишi, маленький Остап заскиглив, нудьгуючи за матiр’ю i степами, що вiн iх кинув на селi.

Зiнько, що його лiжко стояло поруч з Остаповим, схопився й прошепотiв:

– Цить! А то ще «вона» почуе.

Левко теж пiдвiвся i пiдiйшов до Остапа.

Виявилось, що нiхто не засипав ще. І хоч не мовлено було тодi мiж ними жодного слова, хоч за хвилину вони знову розiйшлися до лiжок, – вони заснули спокiйно, бо кожний вже не був самотнiм. Вони вiдчули спiльнiсть своеi долi i мовчки утворили в ту нiч мiцний союз.

З року на рiк щораз бiльше виявлялись рiзницi iхньоi вдачi, а втiм щiльнiшими робились мiж ними зв’язки. Вони ставилися один до одного з безмежним iмовiр’ям, не мали мiж собою таемниць i те, що вчилися вони по рiзних школах та поза мурами кiмнати жили кожний окремим життям, ще близькiшими робило iх, коли вони сходились до купи.

Їхне невеличке товариство було iм кутком, де панували иншi закони, нiж в останнiм життi. Позбавлене брехнi, заздрости i злоби, воно було iм вiдпочинком i розвагою пiсля негод та борнi, що iх кожному довелося зазнавати. І вони сходючись, вiдчували це i росла iхня взаемна пошана.

Згодом вони опанували життям i шляхи iхнi розбiглись. Про те, хоч час i зробив iх далекими один одному, вони звикли вважати себе мов галуззями одного стовбура.

Отаборившись у Вербуна, Галай повiсив над ворiтьми будинку свою «вiзiтну картку» – вивiску, де намальованi були два чоботи: один великий, а другий – дитячий.

У кiмнатi вiн посiв куток коло листiвного столу та поставив там своi речi – невеличку скриньку з майном i таку ж з приладдям до шевста. Спав вiн долi на ряднi, вкриваючись другим. Вечером електрична лямпочка, що стояла у Вербуна на столi, освiтлювала й куток i Галаевi було вiльно працювати.

Все було гаразд i зручно, але перший час Галай почував себе непевно. Перш за все вiн принiс з собою в кiмнату пахощi шкури i вважав себе за них вiдповiдальним. Крiм того, майже щодня приходили до нього добродii й добродiйки замовляти взуття. Все це могло врештi роздрочити Вербуна.

А саме головне, що Галаевi випадало працювати дома пiсля обiду, саме в той час, коли Вербун або теж працював, або, сновигаючи по кiмнатi, обмислював свою працю.