Остап Шаптала. Повісті

Вiн нiби потрапив у iнший свiт, i жодний закон тогобочного життя не мав над ним сили.

Дерева гуски i стежка губилась мiж ними. Пахощi молодого зiлля, густi, як вершки, затримували ходу. Шаптала сiв на землю й здiйняв капелюха.

Тут непомiтним був бог, що воскрес.

Повернувшись до мiста, Шаптала не пiшов на свою звичайну кватирю до басусi Одарки, де вiн iв i спав, а спинився у своему робочому кабiнетi на Борисовськiй вулицi. Те помешкання було близько вокзалу, а Шаптала почував себе остiльки слабим, що не здолав iти десь далеко, у центр мiста.

У кабiнетi вiн довго сидiв, схилившись до столу, млявий i байдужий; певнiсть сестриноi смерти виснажила його остаточно i позбавила всякого iнтересу до оточення. Вiн спочивав, немов знесилений важкою працею, або надутомлений безсонними ночами.

Над вечiр йому зненацька наддалося сили; вiн умився й пiшов гуляти довгою вулицею аж до Днiпра, за яким уже сiдало сонце, Шаптала спинився на березi та почав стежити, як борються на небi яскравi фарби гарячого сонця з прийдешньою пiтьмою, як сiрiшае Днiпро i гудки пароплавiв зовсiм низько стеляться понад водою.

Вiн бачив усi даремнi потуги сонця у цiй боротьбi: наблизившись до обрiю, воно почервонiло з обурення i розсипало свою злобу на небо й Днiпро. Потiм поволi, огинаючись, зникло за кручами, i лише хмаринки довго ще млiли та танули в його червоному гнiвi.

Коли ж на високiм коминi гамарнi сконав останнiй промiнь сонця, на землю спустився вечiр i швидко розiслав навкруги тумановi серпанки.

Мiсто нишкло. Днiпро ширився й починав шелестiти.

Шаптала пiшов додому, з острахом почуваючи, що вже досить накупчилось в йому сили, щоб знову почалася в головi завiрюха думок та безпорадних силкувань призвичаiтися до недалекоi смерти сестри.

Коло саду вiн перестрiнув Зiнька Галая, i вони пiшли поруч.

– Я допiру з саду, – сказав Галай: – мене ваблять до себе великi зiбрання людей своiми фарбами й рiзноманiтнiстю. Не маючи знайомих, здолаю лише дивитись.

Я люблю стежити, як з’еднуються й роз’еднуються люди, зникають i знову з’являються, кожний рух iхнiй менi довiдомий i вiдбиваеться в моiй душi. Зараз, облишивши вже iх, я несу з собою iхнi посмiшки i мову.

Шаптала спинився, маючи повертати до хати.

– Ходiм до Левка, – запропонував Галай: – я йду перебалакати з приводу свого переходу до нього на житло.

– Ходiм до Левка, – погодився Шаптала.

На дзвiницi гучно вдарило десять годин.