Жак-фаталіст і його пан

У кожного своя вдача, у мене – своя, ви любите монастирське життя, а я ненавиджу; ви дiстали вiд Бога ласку чернечу, а менi ii бракуе зовсiм; ви у свiтi загинули б, а тут – для вас спасiння, а я тут погублю себе, а у свiтi сподiваюся на порятунок. Черниця з мене була й буде погана.

– Та чому? Ви своi обов'язки краще за всiх виконуете.

– Але з мукою i проти бажання.

– Тим бiльшого ви вартi.

– Нiхто краще за мене не знае, чого я варта. А я мушу зiзнатися собi, що, скоряючись усьому, я не варта нiчого.

Менi обридло бути лицемiркою. Роблячи те, що спасае iнших, я ненавиджу себе i проклинаю. Одне слово, панiматко, за справжнiх черниць я вважаю тих, кого в цiй оселi затримуе iхнiй нахил i хто лишився б у нiй, коли б i не було навкруги грат та мурiв. Багато чого менi бракуе, щоб до таких належати. Мое тiло тут, а серця немае, воно – по той бiк. І коли б треба було вибирати мiж смертю i довiчним монастирем, я б, не вагаючись, померла. Отакi в мене думки.

– Як! Ви без гризоти скидаете покривало й одiж, яку присвятили Ісусовi Христу?

– Так, панiматко, бо вдягла iх без роздуму й волi.

Я вiдповiла iй дуже стримано, бо серце пiдказувало менi зовсiм iнше, воно казало менi: «О, коли вже настане хвилина, щоб подерти iх i викинути геть вiд себе!» Проте моя вiдповiдь справила на неi гнiтюче враження. Вона зблiдла, хотiла ще щось сказати, але губи в неi тремтiли. Вона не тямила гаразд, що iй далi говорити. Я великими кроками ходила по келii, а вона скрикнула:

– О Боже мiй! Що скажуть нашi сестри? О Ісусе! Зглянься на неi! Сестро Сюзанно!

– Що, панiматко?

– Так це вирiшено? Ви хочете нас ославити, зробити нас i стати самiй осудовиськом людським, погубити себе!

– Я хочу вийти звiдси.

– Та коли вам не подобаеться тiльки цей монастир…

– І монастир, i становище, i чернецтво. Я не хочу ув'язнення нi тут, нi деiнде.

– Дитино моя, вас нечистий дух полонив. То вiн хвилюе вас, говорить вашими устами й поривае вас. Це суща правда, подивiться, в якому ви станi!

Справдi, як скинула на себе очима й побачила, що сукня моя в безладдi, нагрудник майже задом наперед одiтий, покривало впало на плечi.

Менi набридли слова лихоi настоятельки, що тiльки голосу прибрала нiжного й фальшивого, i я сказала iй прикро:

– Нi, панiматко, нi, я не хочу цiеi одежi, не хочу…

Водночас я намагалася поправити покривало, руки моi тремтiли, що бiльше я силкувалась припорядити його, то гiрше робила.