Остарбайтер

Вiн раптом усвiдомив, що без його власникiв навiть не може точно пригадати, якiй саме iз сусiдських родин комуналки той належав. Поспiхом звiдусiль було забрано все збiжжя: зубнi щiтки, банки, тарiлки, сковороди, звiсна рiч – примуси й безлiч дрiбниць. Залишилися лише цi кiстлявi, немов стриноженi столи попiд стiнами. В основному на двох нiжках i прибитi намертво до стiн по периметру, щоб займали менше мiсця. Бо в умовах комуналки, де на кухнi хазяйнували три-чотири рiвноправнi господинi, кожен сантиметр i порух ставав вагомим.

Не те що зараз. Роздолля! Хiба що Максиму якось незатишно тут на самотi. Не вольно i не привiтно. Тому те привiлля здебiльшого як роздолля i ввижаеться в ньому парню роздорiжжя, непевнiсть, розбрат i розiрванi долi. Роз-долля…

А втiм, довго знаходитись в апатii й жалобi Максиму не привелось. Невдовзi шлунок його привiв i до тями, i до Киiвськоi мiськоi управи, де заправляли украiнськi патрiоти. А на рiзних мовах вiн добре знався. Украiнська, нiмецька, росiйська… Навiть англiйська давалась йому так, нiби вiн, той, полiглот.

І, вiдверто кажучи, поступав би юнак на фiлологiчний в Драгоманова, якби не воля батька…

А тепер ось значить, буде з гiпсу робити бюсти Шевченка. Ну що ж… Головне хлiб… ерзац-хлiб, гнилий хлiб, черству скоринку, будь-якого, аби щось покласти до рота…

Це все, чого тодi хотiв його пустий, стиснутий вiд недоiдання до розмiрiв волоського горiха шлунок i про що мiг думати його власник. В головi паморочилось i нудило.

Максим собi мiркував: «Буханка чорного теж двiстi карбованцiв. А може купити одну ту шикарну буханку й обжертися до смертi? Якщо вже помирати, то з музикою..! Себто з повним шлунком. Якось так веселiше». Треба було лише дiйти до нового мiсця роботи… А там, хай буде, що буде.

* * *

Треба було бiгти. На подряпаному екранi телефона Антiн прочитав повiдомлення вiд Vodafone, котрий вкотре вiтав його з прибуттям в лоно Мачухи, бажав приемного перебування в ньому i повiдомляв адресу украiнського посольства i, Антiну кортiло, аби ще й застерiгав вiд московськоi прокази, вiд лиха, що чатуе в темрявi ii вулиць-судин, вiд сутiнкiв Луб’янки та жахiть Щолково, вiд… та бозна ще вiд чого.

Однак, вiн лише вкотре за тиждень, що Антiн повернувся з Івано-Франкiвську, вiтав його з прибуттям в Москву.

Вiн матюкнувся, зрозумiвши, що за цiлий тиждень так i не спромiгся помiняти сiм-карту в телефонi.