Остарбайтер

Вiн читав Пушкiна в лiсi на галявинi, Сковороду полюбляв читати посеред лiтнього поля, коли наставала пора жнив. «Лолiту», запросто отриману ним, дванадцятирiчним хлопцем, в бiблiотецi вiд «зеленоi» бiблiотекарки з кiсками, яка сама Набокова жодного разу не читала i тому виписала хлопцевi ту «порнографiю», смакував пiд криваво-червонi пiзнi суницi з рожевим вiд соку цукром, бо йому здавалося, що саме так треба ii ласувати. І, звична рiч, з кожною сторiнкою Гумбертовоi «Одiссеi» пiдлiтковi котоновi шорти кольору м’яти все тугiше натягались у нього в паху.

Тодi ще десь поруч дзижчала оса, маючи в планах посмакувати не так Антiновою суницею, як його апетитною дитячою литкою. І ще, здаеться, тодi йшов дрiбний дощик, виблискуючи кришталевими краплями на сонцi, «слiпий». І потiм батько потягнув його, трохи знiяковiлого вiд збудження, по гриби на iнший кiнець мiста, бо ще цей дощик називався «грибним» i обiцяв безлiч смаколикiв iхнiй родинi: грибний суп, пирiжки з грибами й хрусткою, ледь пiдгорiлою через збоi в старiй духовцi, скоринкою, i навiть смачну страву з французькою назвою «жульен», що його втомлена мама, бiдкаючись, також запiкала з окрайцiв грибiв, що залишились пiсля приготування iнших страв, i обов’язково – зi сметаною.

Того ж вечора, пiсля омрiяного жульену, Антiн потайки дочитав «Лолiту». А потiм настала черга «Одiссеi», «Гамлета» i безлiчi iнших свiтiв, якi вiн буквально вдихав, насичуючись кожною сторiнкою. Антiн читав так затято i ковтав таку величезну кiлькiсть книг, що iнодi вже за мiсяць забував iхнi фабули.

Однак вiн нiколи не забував посмак i емоцii вiд кожноi з книжок.

А якось посерединi навчального року на уроцi украiнськоi лiтератури його попросили переказати сюжет «Тiней забутих предкiв», i вiн не змiг. Лишень неумiло передавав своi вiдчуття вiд прочитаного ще влiтку твору.

Здаеться, вiн його прочитав ще на початку серпня. І тодi особливо гостро вiдчував, що треба поспiшати й читати ще i ще… Бо потiм, коли вiн виросте, вiн розхоче, розучиться вдихати зi сторiнок iншi свiти, таемничi стежки чиiхось думок i сутiнковi пагорби вражень.

Але сталося дещо iнше. Нi… Антiн не перестав любити читати, i вiн зовсiм не наситився книжками. Вiн просто не знаходив час, аби заглибитись, пiрнути, вдихнути водою лiтер, що складаються в слова, чиiмось розумом розставленi в речення i цiлi роздiли. А потiм, коли й мав вiльну хвилину – вже i не тягнуло до книг.