Остарбайтер

Що вже завтра, так, знiчев’я…, вiн, малий, поiде на велосипедi до вод холодноi Бистрицi й вiдкрие купальний сезон пiд рожевий пелюсткопад. Дарма, що зарано…

Того вечора вiн зробив ще безлiч ковткiв тiеi рiдини й кiлька разiв наповнював горнятко мiсячно-бензиновим сяйвом, аби раптом усвiдомити, що хоче, аби Лiзи взагалi нiколи не траплялось в його життi!.. Бо вона несправжня i вiн ii не кохае. Хiба що ii вранiшнi млинцi. Однак нiколи не буде здатен заради неi на вчинок. Анi тодi, анi тепер.

Так само вiн хоче, щоб цього мiста, що оточувало його стiною свого ества i душило своiми табу, тисячолiтньою iсторiею распутiнськоi нечистi та iнкасаторського очiкування, сибiрськими таборами, снiжними глухими селами без електрики, що гордо називались селищами мiського типу….

душило своiм вiдчуттям кращостi, зверхностi, очiкуваностi величi й трупним закостенiнням, також не iснувало. Щоб його просто нiколи не було на свiтi.

Антiну раптом закортiло парного молока. Але в його орендованiй квартирi нiчого не було, крiм мартiнi та смердючоi води з-пiд крана.

Вiн збирався хоча б пiдвестися з крiсла, аби краще роздивитись загадкову фiгуру дiвчини з очима «кольору Тiффанi», що майорiла в сусiдньому вiкнi. Однак цей порив кудись зник, розвiяний Дiнь-Дiнь з горнятка. Сил пiдвестися з крiсла у нього не вистачало.

* * *

Поступово, з часом… Антiн дiйшов висновку, що, хоча жiночий силует з лiвого i правого вiкон сусiднього будинку суттево рiзниться, то одна й та сама особа. Але разом з тим i вiдмiнна в правому i лiвому вiкнах.

Вiдбувалась якась чортiвня i це неабияк iнтригувало його i водночас гнiтило. А ще в сонячну днину, коли вона дивилася i в лiве, i в праве вiкна по черзi, Антiн майже фiзично вiдчував той ii погляд яскраво-синiх очей. Очей «кольору Тiффанi». Пронизливих. Цнотливо-прекрасних очей…

І Антiн все частiше i частiше спостерiгав за своею таемничою сусiдкою. Йому хотiлося звiситися за пiдвiконня i панiбратськi, дуже тихо прошепотiти iй на вушко «привiт». Вiн уже уявляв, як вони разом iздитимуть на рiчку купатися i як днi летiтимуть одне за одним щасливою чередою, як тi рожевi пелюстки над водами Бистрицi.

Однак, вiн також починав здогадуватися (чи то пак усвiдомлювати), що загадкова незнайомка не прошепоче йому у вiдповiдь «вiтаю», хоча б тому, що не знае цього iноземного слова. І не полетять вони на велосипедi до рiчки, аби розфарбувати щастям i радiстю свою низку днiв… Бо вона – iнша. Майже iншопланетна. Ота дiвчина з вiкна навпроти.