Добрий Бог. Оповідання

Кожноi суботи Олесь ходив туди з спiвучнями, захльобувався й потопав.

А вдома, на самотi, проклинав усе: й спiвучнiв, i повiю, й життя. Молився вiн довго й часто, але Бог не мiг або не хотiв йому допомогти.

Коли гайдамаки прийшли в найближче село, то Василь сказав:

– Я вертаюсь додому.

В його кишенi лежав пiстоль, хоч i не дуже гарний, але все-таки пiстоль, iз котрого можна було стрiляти й котрий можна було продати в скрутну хвилину.

– А я далi йду, – одмовив Олесь.

Вiн хотiв попрохати Василя зайти до батькiв i переказати, що вiн, Олесь, живий i здоровий, бо вiн знав, що батьки його дуже люблять i зараз помирають вiд туги, але подумав, що це слабодушнiсть, i нiчого не переказав.

День перебули в селi, а вночi знову пiшли далi. Знову мовчали синюватi снiги, мовчали люди й земля. Серце Олеся колотилось турботно, але згук його був порожнiй i розгублений. А в грудях скупчувалися важкi хмари, пiдступали до горла поволi й рiшуче, душили, лоскотали, але Олесь напруженням волi опанував себе й не плакав.

Олесь уже третiй день вiдступав з гайдамаками з мiста. Чого вiн пристав до гайдамакiв, а не червоноармiйцiв, – вiн i сам не знав. Вiн тiльки постановив полiзти туди, де вбивають.

Як вирушили з мiста, гайдамакiв залишилось щось бiля сотнi чоловiкiв. В надii сполучитись з вiльними козаками околишнiх сiл, вони прямували на велике село Мартинiвку, де був збiрний пункт вiльного козацтва. Коли ж гайдамаки пiдступили до села, то виявилось, що вiльнi козаки самi роззброiлись пiд впливом чуток про успiхи червоногвардiйцiв, а також i тому, що мiсцевi селяни схилились на бiк бiльшовикiв.

Селяни навiть не пустили гайдамакiв у село, щоб не накликати на себе помсти червоногвардiйцiв. Даремно отаман загону, вродливий i кремезний осавул Дудник, переконував iх озброiтись i сполучитись з ними, щоб укупi боронити iнтереси «нашоi рiдноi Вкраiни». Селяни згоджувались, що боронити Украiну треба, але озброiтись не хотiли i в село не пустили. Гайдамакам нiчого не залишилось, як повернути вiд села.

– Ось вам i украiнцi, – казав Дудник козакам, що оточували його навкруги, пересипаючи свою промову московською лайкою. – Дочекались допомоги! Що ж, хлопцi, мабуть, по домах. Поодинцi, щоб червоногвардiйцi не перебили. Хто хоче, хай зараз iде, а хто не хоче, хай пiде з нами переночувати в маеток. Тут за п’ять верстов. Ну, рушайте.

Рушили. Олесь уже ледве тяг ноги. Вiн шкодував, що не пiшов до червоногвардiйцiв.