Добрий Бог. Оповідання

– Якого Жучка? Того, що у нас був? То ж собака, нечиста тварина, хiба ж iй можна в рай? Грiх так казати, Ваню, ох, покарае тебе Бог.

– А де ж вiн буде? – допитувався Ваня.

– Як де? Нiгде. Здох, i край.

Але не такi картини малював собi Ваня. Вiн ясно бачив, як Жучок бiгае по зеленому райському саду, здоровий, чорненький, радiсно гавкае, а праведники й святi Божi кидають йому хлiба i м’яса. Навiть сам Бог, старенький i сивенький, з довгою бородою й вусами, як у сторожа Юхима, посмiхаеться й гладе Жучка по шиi.

І весело-весело живеться там Жучковi.

Ось iнший малюнок пропливае перед очима Ванi. У великiй сiрiй кiмнатi, де тхне смаженим i горiлим, на залiзнiй сковородi печуться вiн i Митька. Це дуже боляче. Чорнi волохатi чорти перекидають iх загостреними дрючками, потiм кидають у киплячу смолу, а вони кричать i корчаться вiд болю. Інодi сюди заходить Мати Божа й полегшуе муки всiм грiшникам; а коли доходить вона до iх, то каже:

– Це тi хлопчики, що мучили Жучка й убили його? Не хочу я допомогти iм.

Хай мучаться без кiнця-краю…

А вони прохають, плачуть, падають навколiшки.

– Мамо, мамо, ти мене любиш? – питав Ваня.

– Люблю, люблю дуже. А що таке?

– Посидь коло мене, поки я засну.

Мама сiдала коло нього, гладила по головi, а iнодi мiцно цiлувала.

– Мамо, скажи, е пекло?

– Є, дитинко моя, там грiшники…

– Я не хочу, щоб було пекло… Мамо, скажи, що пекла немае.

– Нi, воно е, але для тебе воно не страшне: ти гарний, слухняний, мiй синочку.

– А Бог добрий?

– Добрий, дуже добрий, мiй голубе. Ти ж кожного дня й вечора молишся йому, йому треба молитись.

Ваня заспокоювався, але заснути все-таки не мiг. Останнiми вечорами Ванi здавалось, що в перемежок мiж лiжком i стiною просовувались чиiсь лапи й шкрябали стiнку, немов якась звiрюка хотiла видряпатись з пiдлоги на лiжко. Ваня вiд жаху сунувся до краю лiжка, ледве не надаючи додолу.

Ранком вiн хотiв присунути лiжко щiльнiш до стiнки, але побачив, що вiльного мiсця там не було й лiжко стояло, зовсiм присунуте до стiнки.

«Куди ж тут можна лапу просунути?» – дивувався Ваня й довго думав над цим, але нi матерi, нi бабусi не сказав нiчого. Тодi вiн почав прохати маму, щоб сидiла коло нього, поки вiн засне. Перший вечiр, коли сидiла мама, нiхто не шкрiб пiд лiжком, а на другий Ваня знову почув шарудiння й клацання зубiв.