Добрий Бог. Оповідання

Замiсть того, щоб самому поради попрохати, вiн що задумав.

– Розкажи менi про тих, про вуличних, – зовсiм принижено, з нiяковiстю попрохав вiн.

Вiн цiкавився цими оповiданнями не тiльки задля колючого, захоплюючого iнтересу; вони давали також i фактичний матерiал на той випадок, коли вiн переможе в собi Святе Письмо й тi погляди, котрi диктувала йому сучасна громадська мораль, i то менше бруду бачив вiн у куплi, а самi повii починали здаватись йому якимись веселими й безжурними нiмфами, до котрих всi мусять звертатись за справжньою втiхою.

Микола ж любив i вмiв розповiдати про своi пригоди.

– Розказати про вуличних? З утiхою… тiльки цi справи небезпечнi через пошiсть, – можна загубити себе на все життя. Одначе, Бог милував, як бачиш… Пам’ятаеш ту гопкомпанiю, що торiк сидiла на заднiх партах? Я там чимсь нiби обер-кондуктором був… От ми всiею компанiею так вечерком ходили по Херсонськiй вулицi – вона ж мае певну репутацiю – i зачiпали дiвчаток…

Адже ж iх одразу видно: намазанi, нафарбованi, звички особливi.

Ти iй слово – вона тобi десять. На вулицi змовимося про цiну, а потiм у номера. Ну, звичайно, не обходилось без приключок…

Тут Микола дотепно розповiв, як вони не захотiли платити дiвчинi грошей за те, що вона iх погано цiлувала, як дiвчина плакала i як це взагалi було весело.

– Хлопцi, йдiть чай пити, – залунав голос Миколиноi матерi, й Андрiевi зробилось трохи сумно.

– Чи покликали б нас пити чай, якби чули нашу розмову? – думав вiн.

– Ось ти лаеш мою Галинку, – казав Микола, коли чай був випитий.

 – А ти ж зовсiм ii не знаеш… бачив, може, з раз. Якщо хочеш, то пiдем сьогоднi до неi. Я у iх запросто буваю. Ти вiльний?

– Сьогоднi недiля. Вiльний.

– Так ходiм зараз, бо вже нерано.

Вони вийшли.

У Галi сидiли недовго, бо Андрiй поспiшав додому.

– Ну, що, як? – запитав Микола, коли вони повертались назад.

– Та вона симпатична… може, в неi й вдача гарна. Але ж все таки…

– Без усяких «але»! Отее саме: вона симпатична i вдача у неi гарна, – зрадiв Микола.

Весняна нiч уже обхопила й заповнила мiста. Всi будинки зробились сiруватими й здавались нижчими, нiж вдень, немов хотiли вони нахилитись до землi, з котроi пiдiймались свiжi пахощi маленькоi зеленоi трави. Із вiдчиненого вiкна линули на волю згуки роялю, – часом сумнi, як журба, часом веселi, як смiх; на волi вони жваво розбiгались геть навкруги, мов юрба рухливих дiток, i помирали з тихим зiтханням понад далекою рiчкою.