Вибране

О наломи гiркоти,

що трудять груди! Ти – недолюдина,

хтось вигадав лиш час – задля покут,

щоб скверну нiмоти зiтерши з уст,

лиш причаститися первоглагола,

котрий не може вгамувати спраги

поздовжньоi, як прямовисний лет,

котрий вже не жалить, а тiльки вабить,

а тiльки врочить – втраченим початком,

сподiваним кiнцем.

Ти варiант.

Невчасний гiсть. З запiзненням зустрiв

тебе твiй вiк. А ти прийшов зарання,

i, доростаючи, лиш серцем покривив.

І чим ти став? І чим ти можеш стати?

…хiба ти не один? не сам один?

не сам як перст? як вишне нарiкання?

протистояння – завжди заважке.

В нiм спарено зненависть i кохання.

О що то – еднiсть душ? Нестерпний простiр,

заломлений, мов горло, у вiки.

Але – ти не жахайся.

Спи спокiйно.

Синок крiзь сон скидаеться.

1 спи спокiйно.

Чистота твого чола

така потрiбна в пiв на третю ранку.

* * *

Вiнцасовi Кузмiцкосу

Холоднозорий присмерк приуральський

зростав.

i сосни справжнiми i знаними здавались,

як провiнцiйний театральний зал,

де стiльки лживих рухiв диригента,

де стiльки нот i профiлiв фальшивих,

але нiщо не може заглушити

холоднозору i сувору вись

Йогана Себастьяна. Нiч росла,

i я на нiй зростав. Гули вiтри,

трiщав мороз. Гули вiтри. Трiщали

покляклi вiти у ялин. Частина

безсонно клiпала одним червоним оком

електролампи. Сновигав днювальний,

ламаючи свiй сон пiд чобiтьми.

Трiщав мороз… Каптьорка. Медсанбат.

І до убогоi аптечки – Вiнцас,

наш батальйонний фельдшер, до реестру

дописаний – помiж бинтiв i спирту,

пiрамiдону, йоду, формiдрону,

мовчазний i врочистий, наче бинт.

Трiщав мороз. А вiн, ввiмкнувши лампи,

зшалiлий, сновигав мiж довгих тiней,

як скалкiв власноi сухоi туги,

й рефлектори на стiну наставляв,

де оживав на полотнi фламандський

пейзаж.

Солдатська збiднена палiтра

темнiшала в литовськiй ностальгii,

i в Вiнцаса – освiтлену мiшень -

Чурльонiс поцiляв голками сосон,

йдучи гравюрним лiсом.

– Говори,-

мене просив вiн, – говори! І мова

про Вiльнюс, про Тараса, про Вiльняле

i Саломею тихо жебонiла,

струмка тоненько жебонiла шпара,

похмурий розважаючи пейзаж.

А вiн, як бог, затиснений мiж стiн,

у герметичну схований каптьорку,

незграбно простягав колючi руки,

де пiвметрова Вiлiя пливла.