Вибране

– Розповiдай, – просив вiн, – про Тараса…

Пiдводив стелю Гедимiнiв зойк,

зростаючи пiд зорi. Шамотiв

колючий лiс Чурльонiса за вiкнами

та узбережна «Летува» шумiла.

– Так та не так! – Вiн кидав свого пензля,

грiв iнгалятор, пiдступав, вiдходив,

i знову йшов, мовчазний, ув атаку

на Рюiсдалем змiцнений бар'ер.

– Тайга уральська – до Литви моеi

болюче схожа. Оренбург. Шевченко.

І стiльки тут у мене землякiв -

аж до Печори.

Заснеш – i волохатi, як клубки,

намотанi вiками, глухо бродять

плоскiннi сни. І в горлi волохатiе.

Розповiдай. Розповiдай. Кажи ж!

1961-64 рр.

БЕЗСОННОЇ НОЧІ

Думи визбираю, мов зерня,

нiби стернями колоски.

Колять сльози. Колючi сльози.

Остюками – в очах.

Нiч протовпиться, як п'яниця,

по кiмнатi, по стiнах шастае.

І мовчить, i мовчить. Домовий

так ходив би.

За вiкном гуркотять лiтаки,

нiби вiдьми – на шабаш.

Понад дахами,

понад затихлими,

понад притахлим Киевом – гуркотять.

Емiгрантом. Їй-богу. Лiжко.

І на ковдрi – од вiкон – грати.

І подушка моя скуйовджена,

i скуйовджена голова.

Що ви ловите, телевiзорнi

Збожеволiлi антени – погорiльцi?

Що ви ловите – запалим ротом -

комини почорнiлi?

Вам повiтря забракло? Диму?

Розум спертий, як спирт, горить?

Другу нiч уже, другу – не спиться.

Жовкнуть у вiкнi лiхтарi.

XI. 1964

ЛІСОВА ІДИЛІЯ

Шишки горять, як кремовi цукерки,

i пересохлий травень залюбки

тополь патрошить повстянi чемерки,

одягненi, здавалось, на вiки.

Промiння пахне глицею сосновою

i нeзабудi свiтанковий рiй

легенько пiнять журкiтною мовою

метелики, комашки, комарi.

Лопух зморився i розлiг з досади,

згорнувши руки, збувшися бажань,

крильми лелека ляснув – й навзаводи

понiсся лiтеплений гомiн жаб.

У лiсi мулько, колеться у лiсi

ялицею, i листям, i крилом,

задуже синiм i задуже вирiзьбленим,

ще й ластiв'iним зойком вороновим.

Та ящiрки, мов конi, шиi витягли

iз шпар – у простiр. З темiнi – в весну

i топчуть непiдбитими копитами

малу i недолугу сарану.