Зібрання творів

Нащо передрiк

цi болi самозречення в хвилину,

коли я вже самим собою став?

Це все гевонськi кпини! І невже

для того, щоб моi забравши сили,

обранити зневiрою, котроi

не пережити? Все свое життя

я дав тобi. Ти ж повернув його

супроти мене. Бо за смерть – життя

стае на цьому свiтi. Як я жив,

питаеш? Краем, скраечку, на жебрах,

лиш прориваючись крiзь грати заборон

(свiт бiлий – заборонений!) Прожити

на всiх кiнцiвках, ба й на рудиментарних, —

то попри волю. Бiльше – про iнстинкт.

Так жив, як дякував. Вимолював. Просив.

А дякував за те, що народився,

що маю очi – бачити, що слух

епохою дарований, що серце

не билося б, коли б не двадцять лiт,

перед тобою збiглих… Аж i гiрко!

великий грiх на серцi я ношу

Таж вiд народження берем

правiчний грiх собi на душу:

його покутувати змушенi,

його ми вистраждати ревне

повиннi – спогадами, сном

(що вчинить вiчний недоросток,

як щось блукае пiд вiкном,

страхае великоднiм постом?)

Всi прогрiхи минулих душ,

напевне, ще вiд неолiту

ввiйшли у серце, оповите

грiховнiстю.

його не руш, бо протече,

печерними дмухне димами,

котрi збиралися вiками,

туманячи твоiх очей

голоднi пройми. Вiд народжень

нам кожному душа болить

за тим, що досi нiби спить,

а нишком научае; врочить,

наказуе: i мста, i мста —

за довгу нiмоту розплата!

(І в кожному готуе ката,

так, нiби помста – це мета).

Ми вiд народження берем

правiчний грiх.

заледве крила розпросторить,

вже видаеться тягарем.

(Колись лихий тебе поплутав,

узяв за друга, мов наймив).

Обмежень кригою окутий,

ти мiж бажаннями зблудив.

І хай нова доба гряде —

в нiй мезозою темнi душi…

Старi грiхи епоха душить

i людство душиться, в Едем

даремне прагнучи…

1968

КОСТОМАРОВ У САРАТОВІ

(цикл)

Але що ж робити живiй душi у цiй державi смертi?

    В. Мисик

І

За роком рiк росте твоя тюрма,

за роком рiк пiдмур'я в землю грузне,

i за твоiм жалiнням заскорузлим,

за безголiв'ям – просвiтку нема.

Живеш – i жди. Народжуйся – i жди.

Жди – перед сконом. Жди – у домовинi.

Не назирай – лiта збiгають згiннi

без цятки неба й кухлика води.

Ти весь – на бережечку самоти,

присмоктаний до туги, нiби равлик,

вiд вибухлоi злостi занепалий,

не можеш межi болю осягти.

А свiт весь витих, витух, вiдпалав,

не вгамувавши вiковоi спраги.