Зібрання творів

О, Вкраiно моя осiння!

Чом забракло менi умiння

Звеселити серце твое?

Голубiнь моя, голубiнь!

Розтривого моя i муко!

Чом не можу я дать тобi

Свое серце – у добрi руки?

О, коли б то, коли б я змiг!

Рiдну землю, тривогами краяну,

Проорав би, як перелiг,

В рiллях радостi неокраiх!

Земле рiдна! Тобi однiй

Я волiв би служить до скону.

До твоiх до прийдешнiх днiв

Дотягнутися б хоч рукою.

* * *

Минулi мрii видяться майбутнiм.

Хай давнi привиди заволокла печаль,

Ти серце вигостри i розум свiй насталь

Своiх порадникiв в дорозi й на розпуттi.

Напiвзабуте напливае в хвилях,

Де пам'ятливiсть щиростi зрiднi…

Вмочи свiй пензель в вистоянi днi,

І сум i радiсть вихлюпни i вилий.

За давниною дiйсне стало сном.

Воно спливае листям за водою,

Ще червiньково краплене любов'ю.

А вже як ранок брязне за вiкном

Тодi вiдкрий вiкно. І вже тодi —

Рушай у день, неначе в свiт незнаний,

Де розгойдались до останнiх граней

Рахманне сонце i рахманна тiнь.

* * *

Життя симфонiя, «Симфонiя весни»

i сатанинський, зойками – Маневич…

Єврей – по горло. І по горло – невiр,

по горло – маячний i мудрий снiг.

Пелюсточками, пальцями, руками,

як жалами спiвучими, – до вiт

березових, хистких, бузково-тканних,

в його лiрично-фосфоричний свiт.

Несила – бачити. Несила – перестать.

Бо де подiтись з зрадними очима?

Ховаються за нашими плечима

пиха i гонор. Стали i мовчать.

Мовчiть i начувайтесь.

торкне смичок – i раз, i два, i тричi.

І раптом зойком вистрелить у вiчi,

рятуючись од змиреного сну.

І вже здасться – ледве вхопить яр —

пливе митець, простерши руки-крила…

І темiнь у ногах провалля вирила…

Не упади. Дивися вгору й вiр.

Дивися й вiр. Увiруй в торжество

бузково-синiх звукiв серед тишi.

Нехай хоч розпач до дерзань притишуе,

тож рвися вгору з вiрою удвох.

Докiль ти синi руки не розкрилиш,

з душi не вирвеш моторошний крик

чуття, котрого не назве язик,

чуття, котрого у словах не виллеш.

* * *

Була ти мрiйною… Далеке й призабуте

Зринае в пам'ятi, мов видиво легке,

Неначе марення, мереживо хистке,

Котре не зрозумiти, не збагнути.

Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,

Невирiзьблене i негомiнке —

Дай руку мрii! Хороше вiдчути

ii руки стискання нетривке.

Далекий, дивний сон… Неначе сон – трава…

Спинись, потомлений, з непiзнаним бажанням.

Вже степ пожовк.