Том 3. Палімпсести. Таборові записки

В останньому зусиллi змiг

збагнути: все, тебе я втрачу,

ось тiльки виведуть за рiг…

* * *

Уже мое життя в iнвентарi

розбите i розписане по графах.

Це кондаки твоi i тропарi,

це кара, це з отрутою карафа.

Над цей тюремний мур, над цю журу

i над Софiiвську дзвiницю зносить

мене мiй дух. Нехай-но i помру —

та вiн за мене вiдтонкоголосить

три тисячi пропащих вечорiв,

три тисячi свiтанкiв, що зблудили,

як оленями йшли мiж чагарiв

i мертвого мене не розбудили.

* * *

Менi зоря сiяла нинi вранцi,

устромлена в вiкно.

така ясна лягла менi на душу

сумирену, що я збагнув нарештi:

ота зоря – то тiльки скалок болю,

що вiчнiстю протятий, мов огнем.

Ота зоря – вiстунка твого шляху,

хреста i долi – нiби вiчна мати,

вивищена до неба (од землi

на вiдстань справедливостi), прощае

тобi хвилину розпачу, дае

наснагу вiри, що далекий всесвiт

почув твiй тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням спiвчуття

та iскрою високоi незгоди:

бо жити – то не е долання меж,

а навикання i само собою—

наповнення.

аби свiтитися, немов зоря.

* * *

Оце твое народження нове —

в оновi тiла i в оновi духу.

І запiзнавши погляду i слуху

нового, я вiдчув, що хтось живе

в моему тiлi. Нишком вижидае

мене iз мене. Вабить повсякчас,

щоб погляд мiй по гратах цих обгас,

неначе свiчка. Врочить i навчае,

що хай би грець, що й мiсця не знайду

од погляду зухвалого, що сниться

i видиться, коли мою бiду

дотiпуе громохка громовиця.

Це вiн для тебе обживав цi мури,

iще тебе не знаючи. Це вiн

шукае шпари у твоiй натурi,

аби солодкий близити загин!

Геть вiдiйди, почваро! І не смiй

нi кроку ближче. Одiйди, почваро!

А все ж – нестерпна безневинна кара.

Хоч ти сказись. Хоч ти збожеволiй.

* * *

Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,

i тиша, i самотнiсть, i пiтьма!

Щоправда, кажуть спати надто рано,

ото й телющиш очi, як вiдьмак,

на телевежу, видну по рубiнах,

розсипаних, мов щастя навiсне.

Отут i прокидаеться умiння

накликати натхнення, що жене

од тебе всi щонайсолодшi мрii

i каже: вiщий обрiй назирай,

де анi радостi, анi надii.

То – твiй правдивий край. Ото – твiй край.

* * *

Така хруска, така гучна

уся моя кiмната.

Як м’яко встелена вона,

лиш надто мулько спати.

Шiсть з половиною – в один,

чотири кроки – в другий.