Том 3. Палімпсести. Таборові записки

Народе мiй, до тебе я ще верну,

як в смертi обернуся до життя

своiм стражденним i незлим обличчям.

Як син, тобi доземно уклонюсь

i чесно гляну в чеснi твоi вiчi

i в смерть iз рiдним краем порiднюсь.

ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кiнь навiжений, що чуе пiд серцем ножа,

за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо

зорiе на пустку давно збайдужiле божа.

Стенаються в герцi скаженi сини Украiни,

той з ордами бродить, а той накликае москву,

заллялися кров’ю всi очi пророчi.

пiдводиться мати – в годину свою грозову:

– Найшли, налетiли, зом’яли, спалили, побрали

з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,

бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

бо так не карав нас i лях, бусурмен, бузувiр.

І Тясмину тiсно од трупу козацького й кровi,

i Буг почорнiлий загачено трупом людським.

Бодай ви пропали, синочки, були б ви здоровi

у пеклi запеклiм, у райському раi страшнiм.

Паси з вас нарiжуть, натешуть на гузна вам палi

i кровi наточать – упийтесь пекельним вином.

А де Украiна? Все далi, все далi, все далi.

Шляхи поростають дрiмучим терпким полином.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кiнь навiжений, що чуе пiд серцем метал.

Курiе руiна. Кривавим стiкае потоком,

i сонце татарське – стожальне – разить наповал.

ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ

Розпросторся, душе моя,

на чотири татамi

i не кулься од нагая

i не крийся руками.

Хай у тебе е двi межi,

та середина – справжня.

Марне, вороже, ворожить —

молода чи поважна.

Посерединi – стовбур лiт,

а обабоки – крона.

Посерединi – вiчний слiд

вiд колиски до скону.

Жаль – нi неба, анi землi

в цiй трунi вертикальнiй,

i заврунилися жалi,

думи всiли печальнi.

Як то сниться менi земля,

на якiй лиш ночую!

Як менi небеса болять,

коли iх я не чую.

Як постав ув очах мiй край

наче стовп осiянний.

Каже: синку, ступай, ступай,

ти для мене коханий.

Тож просторся, душе моя,

на чотири татамi

i не кулься од нагая

i не крийся руками.

* * *

Мов лебединя, розкрилила

тонкоголосi двi руки

збiлiлi губи притулила

менi до змерзлоi щоки.

Сльозою темiнь пронизала

в пропасницi чи маячнi,

казала щось, далiти стала…

Мов на антоновiм огнi,

не чув нiчого я, не бачив.