Том 3. Палімпсести. Таборові записки

* * *

Сумнi i синi, наче птицi,

уже без неба i без крил,

обсiли край своiх могил —

живоi не доб’ють водицi.

На попелищi вiковiм

досада щириться з досади,

iм спiльноi немае ради,

нерадiсний iм спiльний дiм.

Тодi сторiками пливуть

i жалощами душi студять

i будять мертвих – не розбудять

i не докликавшись – кленуть.

Напростувалася iм путь —

спадна, укотиста, узвiзна

i настае година грiзна

i сурми доль в сто горл ревуть.

* * *

Нерозпiзнанне мiсто дороге

вiдкрилося колючим скалком щастя.

І знов старi наринули напастi

здушили горло, кругле i туге.

Дивись, дивись – за муром цим рудим,

за другим, п’ятим, може, й сотим муром

дрiмучий Киiв – здибився буй-туром:

лукавим косить оком i незлим.

Святошин там – якраз дивись на рiг

в той кут глухий, де вартовий ступае.

І день постав, на пiдлiктi спинае

охлялого по зазубнях дорiг.

Ану ж, як сосни рурами гудуть,

жбурнувши в небо крони величезнi!

Не пустять мури.

i швидше вб’ють, нiж пустять.

Швидше – вб’ють.

* * *

Недовiдомi закипають грози,

десь божевiльнi грають весiлля.

А начування, окрики, погрози

за мною назирають звiддаля.

Куди й пощо? Не вiдаю, не знаю.

Мiдяногорла ремствуе сурма.

Ідуть етапи – без кiнця i краю.

Реве шафар.

На свiт зiйшла пiтьма.

* * *

Неначе стрiли, випущенi в безлiт,

згубилися мiж обидвох краiв,

провадженi не силою тятив,

а спогадом про образи почезлi,

летять понад землею долiлиць,

анi собi, нi свiтовi не радi,

i лячно задивляються в свiчаддя

людських озер, колодязiв, криниць.

Так душi нашi: майже неживi

пустилися в осiннi перелети,

коли вiдчули: найдорожчi мети

на нашiй окошились головi.

В дорозi довгих самопроминань

пiд знадою земного притягання

проносяться вiд ранку до смеркання.

Крило торкае холодок вагань.

Обабiч – чужаниця-чужина.

Пiд кожним пiд крилом – чужа чужина.

І даленiе дальня Украiна —

ошукана, оспала, навiсна.

Дивлюсь – i мало очi не пiрву:

невже тобi – нi племенi, нi роду,

за синi за моря лети по воду

однаково – чи мертву чи живу.

* * *

Як добре те, що смерти не боюсь я

i не питаю, чи тяжкий мiй хрест.

Що перед вами, суддi, не клонюся

в передчуттi недовiдомих верст.

Що жив, любив i не набрався скверни,

ненавистi, прокльону, каяття.