Том 3. Палімпсести. Таборові записки

* * *

Цей бiлий грiм снiгiв грудневих,

грудного болю бiлий грiм,

безокрай марень полудневих,

спогадувань рожевий дим:

в дуетi з лижвою – узлiсся,

Святошин. Тиша. Свято. Днесь

ти перемерз, скипiвся – ввесь

i – окрай себе простелився.

* * *

Ти тут. Ти тут. Вся бiла, як свiча —

так полохко i тонко палахкочеш

i щирiстю обiрваною врочиш,

тамуючи ридання з-за плеча.

Ти тут. Ти тут. Як у заждалiм снi —

хустинку бгаеш пальцями тонкими

i поглядами, рухами палкими

примарною ввижаешся менi.

І враз – рiка! З розлук правiкових

наринула, найшла i захопила.

Та квапилася моторошна хвиля

у берегах, мов конi, торопких.

Зажди! Нехай паде над нами дощ

спогадувань святошинських, пречиста.

О залишись! Не смiй iти до мiста

занудливих майданiв, вулиць, площ.

Ти ж вирвалася, рушила – гiрський

повiльний поповз, опуст, розпадання

материка, раптовий зсув i дляння,

i трепет рук, i тремт повiк нiмий.

Пiшла – туннелем довгим – далi – в нiч —

у морок – снiг – у вереск заметiлi,

Тобi оббухли слiзьми губи бiлi.

Прощай. Не озирайся. І не клич.

Прощай. Не озирайся. Благовiсть

про тогосвiтнi зустрiчi звiстуе

зелена зiрка вечора. Крихкий

зверескнув яр. Скажи – синочок мiй

нехай вiка без мене довiкуе.

Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!

* * *

Схились до мушлi спогадiв – i слухай:

усе, чого не зволиш, донесе

насторчене од начування вухо,

що, як не ошукае, то спасе

i визволить iз нiмоти i тишi

i вiд тяжкоi – з кулаки – журби.

В глухому замурованiм узвишшi

туркочуть до свiт-сонця голуби.

Поверне все – нi в чому не вiдмовить

i обдаруе певнiстю сповна

блакитна мушля, та, що луни ловить

i вiд вслухання стала голосна.

* * *

Вона i я подiленi навпiл

мiстами, кiлометрами, вiками.

Озвалось паровозними гудками

твое минуле – iз кiлькох могил.

І народився день тобi. Поранок

цiдився крiзь шпарини домовин.

Десь там береза, i паркан, i ганок,

неназвана жона i мертвий син,

скоцюрблений од болю молодого,

ще спередсвiта.

повiльно побивала. Слава богу,

що анi слова жоден не сказав,

лише зчорнiле серце пiк очима,

надсило спогади за душу тряс,

допоки сам обличчям не загас,

як крейда, стертий тiнями чужими.

* * *

Зима. Паркан. І чорний дрiт

на бiлому снiгу.

І ворон – мiж окляклих вiт —

гнеться в дугу.

Двi похнюпленi сосни

смертну чують корч.