Том 3. Палімпсести. Таборові записки

Кругом – мерцi. І iхнi сни

стримлять, як сосни, сторч.

Двi брами, вгрузлi в землю, тьма

колошкае Танар,

i духу – продиху нема

од жалiбниць, од мар.

Зима. Паркан. І чорний стовп,

мережка шпичакiв.

Злодiйський огирiв галоп,

вогненний грiм пiдкiв.

* * *

Хлющить вода. І сутiнь за вiкном.

Прищухлi айстри вгорнуто у морок.

Здаеться, вiдучора був вiвторок

(межи очi ударив колуном).

Пливе земля. І спокiй сподiванний —

як тиша тишi. Як кiнець кiнця.

Хлющить вода. Так час бiжить захланний —

наближуе мене до реченця.

Вiд спогадiв – самi чорнiють вирви.

Дорогу розмiновано – рушай!

Благословеннi сходження i прiрви

i славен рiдний i нищiвний край!

* * *

Посоловiв од спiву сад,

од солов’iв, i од надсад.

І од самотньоi свiчi,

i од жалких зiрок вночi.

У небi мiсяць горовий

скидаеться, як пульс живий.

Ущухлим свiтлом сяють вишнi

опонiчнi. Допiру лив

високий дощ. І всi невтiшнi

моi передуми будив.

Я дверi прочинив з веранди,

де кострубатий вертоград,

собi не в силi дати лад,

пильнуе перший сон троянди.

Свiча затрiпотiла – й свiтло,

мов голуба, пустила в лет

i вiрш твiй вирвався без титла,

i дух твiй вирвався з тенет,

бо надто кругле небо краю,

i кругла саду лiпота,

бо мати дивиться свята.

Я в нiй – смеркаю i свiтаю.

* * *

Іди в кубельце спогаду – зогрiйся!

Хай зашпори вiд серця вiдiйдуть.

І терплячи покару, покорися

i поцурайся навертати путь

до зустрiчi.

як кров тобi з обличчя вiдiйшла.

Вже погорою голос сновигае,

згубивши рiднi контури села.

З крайокраю, з цiеi високостi,

пади, згорнувши крила, до долин,

де ясмину набрякли ярi бростi

i склеплено повiки бiлих стiн.

У пустцi тiй – метелики чотири

усiлись по кутках – i тугу тьмять.

Кохана спить. У ярому потирi —

вино кохання i вино проклять.

* * *

Верни до мене, пам’яте моя!

Нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою,

хай сходить спiвом горло солов’я

в гаю нiчному.

iз чебреця, iз липня жаротою.

Хай яблука осiннього достою

в моi червонобокi виснуть сни.

Нехай Днiпра уроча течiя

бодай у снi, у маячнi струмуе.

І я гукну. І край мене почуе.

Верни до мене, пам’яте моя!

* * *

Синовi

Ти десь уже за пам’яттю. В пiтьмi

утрати, до якоi звикло серце.

І свiтишся, мов зiрка, з глибини

узвишшя наднебесного.