Том 2. Час творчості

Отже, рушили! Почала

вже чманiти од чаду

вiра, бо не вперед пiшла

путь твоя, а позаду

пам’ятi. Наганяй лiта,

тi, що збавили вiку.

Пелена заслала густа

тобi погляд, калiко.

На iсходi ти iсходив

життьовi всi причали?

1О96 днiв -

це багато чи мало?

* * *

Цi яблука тримала у руках

моя дружина. Зо три, зо чотири,

напевне, днiв. І на ii устах

лежала зморшка болю. Надто щирi

були для нас минулих кiлька лiт.

Здаеться, шiсть? Шiсть рокiв ще й i мiсяць

на сьомий.

на вижалене соснами узлiсся

там, де вiтри гудуть: «У-гу-гу-гу!» -

нi спину iм нема, нi обереги.

Прости менi, любове, цю жагу

до мучених – i сущих, i полеглих,

до бiдних, кривджених, до жебракiв,

до кожного, хто, запiзнавши горя,

вiддарував менi, здаеться, вчора

людську бiду за декiлька вiкiв.

* * *

Навкруг обрiзано жалi,

обтято голосiння

i нашепти. Десь при столi

батькiв моiх тужiння

згорьоване. Мене ж мiй мур

вiдгородив од нього.

Не чути iхнiх слiв-зажур,

урвалася дорога,

якою близяться уста,

рамена i долонi,

де матiрня рука свята

i висивiлi скронi.

Ще нашi бiди замалi.

Ще наберись терпiння.

Навкруг – обрiзано жалi,

обтято – голосiння.

* * *

Невже ти народився, чоловiче,

щоб зазирати в келiю мою?

Невже твое життя тебе не кличе?

Чи ти спiзнав життеву путь свою

на цiй безрадiснiй сумнiй роботi,

де все людською мукою взялось?

Ти все стоiш в моiй тяжкiй скорботi,

твоiм нещастям серце пойнялось

мое недужне.

нещаснiший. Я – сам. А ти – лиш тiнь.

Я е добро, а ти – труха i тлiнь,

а спiльне в нас – що в’язнi ми обое

дверей обабоки. Ти – там, я – тут.

Нас порiзнили мури, як статут.

26.1.

* * *

Пригадуеш свое метро?

Щит, вагонетки, шпали?

Коли душа цвiла добром,

хоч i добра не знала,

яке на смак воно. Коли

робилось i творилось;

там тихим голосом незлим

так гарно говорилось

про цiлий свiт.

у нас над головою.

Та вже тодi ти прочував

час зустрiчi з бiдою,

що закушпелить – не збагнеш,

де гаряче, де зимно.

Тепер доходь найдальших меж,

як закурiла димно

твоя iзвомплена душа,

iз неi бiль валуе.

Але душа й без кунтуша

i в злиднях козакуе.

27.[1]

* * *

Тут сни долають товщу забуття

i виринають з темiнi, як змii.