Том 2. Час творчості

* * *

У затишку прожити не судилось:

ударив грiм – i зразу шкереберть

усе пiшло, що нiби тiльки снилось,

як життеiснування й життесмерть.

Тож iспитуй, як золото, на пробу

коханих, рiдних, друзiв i дiтей:

ачи пiдуть крiзь сто твоiх смертей

з тобою вслiд? Ачи твою подобу

таки збагнуть – в передкiнцi життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу,

бо вже назад немае вороття,

лиш вiдчайдушно стелеться дорога

несамовитих? Скажуть – слава Богу?

Та тiльки шкода – збавлять без пуття

собi вiка – i тiльки.

25.[1].

* * *

Гаряча ложка юшки – як молитва:

прозоре тiло миттю освiжить

i дух зогрiе. Нiби лезо бритви,

той вiдiгрiтий дух в менi iскрить

i ловить сонця радiсну порошу,

срiблiшае, свiтлiшае, стае

на рiвнi горя. Боже, дуже прошу -

не забери од мене, що мое,

i не додай того, чого не праг я,

що залишае в серцi чорний шрам.

Зiгрiтий дух шумуе, наче брага,

i прагне йти у вiчнiсть – напролам.

26.[1].

* * *

Крiзь сотнi сумнiвiв я йду до тебе,

добро i правдо вiку.

зневiр. Моя душа, запрагла неба,

всерозкриленна, держить путь на стовп

веселого вогню, що осiянний

одним твоiм бажанням – аж туди,

де не ступали ще людськi слiди,

з щовба на щовб, аж за смертельнi гранi

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема нi горя, нi бiди,

i врочить порив: не спиняйся, йди.

То шлях правдивий. Ти – його предтеча.

26.[1].

* * *

Вiк би не бачити й не чуть

про тебе, скрипко чорна,

а вiршi йдуть, i йдуть, i йдуть,

неначе кров iз горла,

i пахнуть рутою, котра

уже напiвзабута,

i пахнуть м’ятою.

сам Бог менi прелютий

був зичив, даючи цей хист

проклятий – вiршувати

на власну голову. А змiст?

А змiсту не добрати.

Коли топилася душа

в грайливiм струмуваннi,

ти необачно полишав

всi приписи посланiй,

де стiльки ком, рисок, крапок -

сам чорт там шию зверне.

Сердечний наживеш порок

чи совiстi каверни.

Добром об’яснена душа

велить вогнем палати.

Ти лиш за хистом полишав

право – обирати

собi дорогу. Бо не вiн,

а ти – був раб. Не блазнем,

а рудокопом. Домовин

таланту вiчним в’язнем.

26.1.

* * *

Сотнi збавлених марне днiв -

ось життя рiвновага.

Отже, рушили, взявши гнiв

у руки – напереваги.

Це – як армiя, як дисцбат

за образу сержанта.

Тут навчайся стати до чат

коло свого таланту.