Том 2. Час творчості

І стiльки сили додалось поету,

i стiльки дум, i стiльки висоти!

Ану скажи – ти був ii запраг

коло ставка, де в соснах висять зорi?

Свiтлiшала душа у мертвiм морi?

Ти, навiжений, був ii запраг?

Тепер своi бажання недозрiлi

крiзь штольню ошуканства пронеси.

Та бiльше вже нiчого не проси

в богiв, що все життя тебе дурили.

23.[1].

* * *

Чи витримаеш ти найтяжчий iспит,

моя любове? Зможеш, ачи нi?

Ввижаються уста твоi сумнi

i щоки Богородицi пречистi

в нiчних сльозах.

беззахисна, самотня i тонка,

що пише на стiнi розлуку довгу.

І мариться, що з рiдного порогу

ти вже добра не ждеш. І не зовеш

того, хто, запроваджений до веж,

тебе, згорьовану, лишив самою

iз велетенською, як свiт, бiдою.

23.1.

* * *

Мов лебединя, розкрилила

тонкоголосi двi руки,

ледь теплi губи притулила

менi до змерзлоi щоки,

сльозою темiнь пронизала,

в пропасницi чи маячнi

казала щось – не доказала.

Мов на антоновiм огнi,

не чув нiчого я й не бачив,

в останньому зусиллi змiг

збагнути: все. Тебе я втрачу,

от тiльки заверну за рiг.

25.[1].

* * *

Як моторошнi сни, цi днi i ночi

пригнiчують мене i додають

безмежних сил. Хоч силомiць ув очi

засилюй сон. Привиддя постають

спогаданi, згорьованi, урочi,

з моiх артерiй кров солону точуть,

а як кривавi зозулi кують.

І перегуслi зойки, мов туман,

зависли над вiкном, беруть у бран

мене, нiмотного, i вгору зносять,

де киiвськi вiтри тонкоголосять

i крiзь вiкно нашiптують менi

якiсь слова, облеснi та чуднi.

25.[1].

* * *

Вимрiяна i жива донинi,

незнайома, але й знана теж,

заховавшись в довгiй самотинi,

вже мене не кличеш, не зовеш.

Сто дорiг, мов змii, розплатались

в тисячi незвiданих розлук.

Все життя жилось, немов прощалось,

як прощаеться з стрiлою лук.

Я тебе не вiдлюбив, не випив,

навiть ти казала – недопив.

Сумовитий вечiр десь захлипав

i фiранки чорнi опустив.

Ти едина в самотi розрада,

просвiток смеркальноi пори.

Не кажи – тебе чекала зрада,

i любов ждала – не говори.

Як, скажи, до тебе я вернуся?

Сном? Явою? Мертвим чи живцем?

І до кого словом обронюся

зболеним? Перед чиiм лицем

я тодi повiдаю про долю -

ту, що, нiби зашпори, зайшла

в душу. Але кожну – славословлю.

Ти страждала? Отже, ти жила.

25.[1].