Том 2. Час творчості

Хто була вона,

та, перша подруга, котра одна

на цiлий вiк менi бiди настачила

i докорiв сумлiння? Хто б сказав,

що свiт я iй навiки зав’язав,

розлукою i мукою змаячений?

Мое перелицьоване пальто,

ану скажи, кого ти взимку грiло,

скажи про те, як десять рокiв збiгло,

i час угнався, нiби долото

у трухле дерево? Скажи про все.

Куди мене розкрилено несе

моя бiда, дочка моеi вiри?

Хто хрест поклав на мене? Пише вирок?

Мое старе пальто, скажи про все.

23.1.

* * *

Господи, гнiву пречистого

благаю – не май за зле.

Де не стоятиму – вистою.

Спасибi за те, що мале

людське життя, хоч надiею

довжу його в вiки.

Вiрою тугу розвiюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати родила

i благословила в свiти.

І добре, що не зумiла

мене од бiди вберегти.

23.1.

* * *

Уже мое життя в iнвентарi

розбите i розписане по пунктах,

як кондаки твоi i тропарi.

І тiльки дух мiй ярим громом бухне

над цей похмурий мур, над цю журу,

i над Софiiну дзвiницю зносить

угору й гору.

хай вiн за мене вiдтонкоголосить

три тисячi пропащих вечорiв,

три тисячi свiтанкiв лебединих,

що оленями йшли мiж чагарiв

i мертвого мене не розбудили.

23.1.

* * *

Скажи iм’я свое, поете,

i я вгадаю, ачи ти

засяг у горнiм перелетi

своеi яроi мети,

що раптом може спалахнути

i без вогню, ти волi брат

чи, свого духу супостат,

загуби просиш, як покути

для хисту ницого.

коли ти Бога не гнiвиш

любов’ю злою i коли ти

капариш недолугий вiрш

без честi й совiстi, тодi ти

не потикайся i облиш

автодафе благословенне

для iнших: тих, котрi горять,

а цiлий свiт боготворять

своiм конанням нескiнченним.

23.1.

* * *

О, скiльки слiв, неначе поторочi!

І всi повз мене, нiби кулi, б’ють,

i всi живу мою минають суть,

а тiльки строчать, строчать, строчать, строчать.

А я iду – крiзь цi слова облуднi,

незнанi досi.

де всi твоi бiйцi – однi слова.

І сiють зраду спогади маруднi,

що передовiряються перу

i забивають дух тобi единий,

i тьмою тьмиться образ Украiни,

допiру вiн розтане – й я помру.

І в помережанi увiйду ночi,

де нi жалю, нi радощiв не ймуть,

а так живуть – i смерть свою жують.

О, скiльки слiв, неначе поторочi.

23.1.

* * *

Аж ось воно, блаженство самоти

й розкошi спокою – на всю планету.