Том 2. Час творчості

Хай у тебе е двi межi,

та середина – справжня,

марно, невiре, ворожить -

молода чи поважна.

Посерединi – стовбур лiт,

а обабоки – крона.

Посерединi – вiчний слiд

(тiнь ворушиться сонна).

Нi до неба, нi до землi -

не сягнути нiкуди.

Не будiте моi жалi,

лицемiрнi iуди!

Чи не мрiяв я повсякчас,

чи не праг, як покути,

щоб заквiтнути промiж вас,

як барвiнок мiж рути.

Як то сниться менi земля,

на якiй лиш ночую,

як менi небеса болять,

коли iх я не чую.

Як постав ув очах мiй край,

нiби стовп осiянний.

Каже – сину, на смерть ставай -

ти для мене коханий.

Тож просторся, душе моя,

на чотири татамi,

i не кулься вiд нагая,

i не крийся руками.

21.1.

* * *

Наснилися менi моi коханi,

i кожна з них чужа i не моя,

i кожна, мов холодна течiя,

моеi вiри пiдмивае камiнь,

i кожна з них, убрана до весiль,

несе в руках сумний букет трояндний -

рясний, як радiсть, ярий, наче бiль,

що чим нестерпнiший, то бiльш принадний.

Гуртом рушаемо до когось в гостi,

а тому очi круглить переляк,

не сподiвався вiн стiлькох друзяк -

стоiть блiдий, сумний, простоволосий.

О нi, не надарма оцей парад,

мов поховальний хiд. І я сумую,

не знаючи, котру з своiх троянд -

червону ачи чорну подарую,

аби не сприкрити.

взяло мене пiд руки i згубило

межи собою. Ще допiру днiло,

i ледь торкався сон моiх очей.

22.1.

* * *

Блажен, хто тратити умiе,

коли заходить час утрат,

аби лишалася надiя

i виростала востократ,

що бiлий свiт – вiн завжди бiлий

i завжди добрий – бiлий свiт.

Хай ти у ньому – син несмiлий,

кого пройняв циганський пiт,

а все ж буття твое – у летi,

i в ньому – порятунок твiй.

Вся суть твоя – лише в поетi,

а решта – тiльки перегнiй,

що живить корiнь. Золотiе

над осiнь яблуневий сад.

Блажен, хто тратити умiе,

коли заходить час утрат.

* * *

Мое перелицьоване пальто,

единий мiй товаришу незрадний,

ану ж, переповiдж менi докладно

про те, що е цей свiт i хто е хто -

iз тих, кого ти десять рокiв бачило

(чи й одинадцять?).