Рілла з Інглсайду

– Ми дiти – якщо це торкнеться нашоi родини, доведеться вигризати зубами й кiгтями, – весело продовжив Джем, крутячи своi рудi кучерi в сильнiй худорлявiй загорiлiй руцi. Руки вродженого хiрурга, часто вiдмiчав про себе його тато. – Яка б то була пригода! Але думаю, Грей чи хтось iз цих обачних старих друзяк одумаеться в останнiй момент. Сором iм, якщо вони покинуть Францiю в бiдi. Якщо таки не покинуть, буде весело. Ну, час нам готуватися до гулянки.

Джем пiшов, насвистуючи «А волинщикiв сотня гей га, гей га»[6 - Уривок з шотландськоi пiснi «Сотня волинщикiв» (англ.

«The Hundred Pipers»), у якому описуеться повстання якобiнцiв (1745).], а Волтер ще довго стояв на тому самому мiсцi, трiшки насупившись. Темрява й сум наступили так неочiкувано, як грiм посеред ясного неба. Ще кiлька днiв тому нiхто про таке й подумати не мiг. А тепер все здавалося зовсiм абсурдним. Знайдеться якийсь вихiд iз ситуацii. Вiйна – пекельна, жахлива, огидна… надто жахлива й надто огидна, аби вiдбуватися мiж цивiлiзованими нацiями у двадцятому столiттi. Одна лише думка про вiйну була огидною, а ii загроза красi життя робила Волтера нещасливим. Вiн не думатиме про це… викине з голови. Яким красивим був серпнево зрiлий Глен з вервечкою старих тiнистих садиб, оброблених лук i затишних садiв. Захiдне небо нагадувало велику золоту перлину. Десь далеко мiсячне сяйво освiтлювало блiду гавань. У повiтрi звучали вишуканi мелодii – сонливий свист вiльшанки, красивий i журливий тихий шепiт вiтру в листках пожовклих дерев, солодкаво-срiблястий шелест осикових тополь, якi витончено тремтiли серцеподiбними листочками, а з вiкон кiмнат, де дiвчата готувалися до танцiв, долинав смiх. Свiт занурився в гармонiю звукiв i кольорiв. Волтер думав про все це, про те, якою радiстю вони його наповнювали. «У будь-якому випадку, вони не припускають, що я можу пiти на фронт, – думав вiн. – Як казав Джем, всьому винен тиф».

Рiлла сперлася на вiкно, одягнена до танцiв.

Жовтий братчик зiслизнув з ii волосся на пiдвiконня, наче золота зiронька. Вона марно намагалася зловити квiтку, але зрештою братчикiв було достатньо. Панна Олiвер сплела вiночок з братчикiв, щоб уквiтчати голову своеi улюбленицi.

– Як гарно й спокiйно… правда ж прекрасно? У нас буде iдеальний вечiр. Прислухайтесь-но, панно Олiвер, я добре чую старi дзвони з Веселковоi Долини. Вони там висять уже майже десять рокiв.