Рілла з Інглсайду

– Думаеш, що вiйна, до якоi Нiмеччина готувалася двадцять рокiв, закiнчиться через кiлька тижнiв? – емоцiйно промовив Волтер. – Це не якась мiзерна битвочка на Балканах, Гарвi. Це боротьба на смерть. Нiмеччина або завоюе, або помре. А ти знаеш, що станеться, якщо вона завоюе? Канада стане нiмецькою колонiею.

– Думаю, перед цим станеться ще кiлька речей, – здвигнувши плечима, мовив Гарвi. – Британський вiйськово-морський флот переможе. А в усьому iншому, ми з Мiллером зiтремо iх у порох, правда ж, Мiллер? Жоднi нiмцi не посягнуть на нашу Вiтчизну, еге?

Гарвi, смiючись, побiг вниз сходами.

– Чесно, я думаю, цi хлопцi плетуть якiсь нiсенiтницi, – роздратовано мовила Мерi Венс.

Вона встала й потягла Мiллера до скелястого пляжу. Їм нечасто вдавалося поговорити, Мерi постановила, що не дасть собi зiпсути вечiр дурними базiканнями Волтера Блайта про всяких волинщикiв, нiмцiв й iншi абсурднi речi. Вони залишили Волтера стояти наодинцi бiля сходiв на скелi й дивитися на красу Чотирьох Вiтрiв, якi його замисленi очi зовсiм не помiчали.

Найкращi моменти вечора для Рiлли також закiнчилися. Одразу пiсля оголошення Джека Елiота вона розумiла, що Кеннет про неi бiльше не думае. Вона раптом вiдчула самотнiсть i сум. А то було гiрше, анiж якби вiн взагалi ii не помiтив. Невже таке життя – щойно стаеться щось приемне, щойно ти отримуеш цю радiсть, воно вислизае з твоiх рук? Рiлла пафосно зауважила про себе, що покидала вечiрку значно дорослiшою, анiж iшла. Можливо, це правда… можливо, таки подорослiшала.

Хтозна? Не варто смiятися над муками юностi. Вони – страшнi, адже молодiсть ще не знае, що «i це пройде». Рiлла зiтхнула й пожалiла, що зараз не може виплакатися в подушку в себе вдома.

– Втомилася? – спитав Кеннет, м’яко, але байдуже… ох, як байдуже.

Йому справдi було байдуже, втомлена вона чи нi, подумала Рiлла.

– Кеннете, – наважилася спитати вона, – ти ж не думаеш, що ця вiйна матиме якесь значення для нас у Канадi, правда?

– Значення? Звичайно ж, матиме для тих щасливих хлопцiв, якi зможуть взяти в нiй участь.

Я не зможу… дякуючи своiй пошкодженiй щиколотцi. Невезуха, я так кажу.

– Не розумiю, чому ми повиннi брати участь у битвах Англii, – скрикнула Рiлла. – Вона цiлком може справитися сама.

– Проблема не в цьому. Ми – частина Британськоi iмперii. Це питання спiвдружнiсть. Ми повиннi стояти горою одне за одного. А найгiрше, що вiйна закiнчиться, перш нiж я зможу хоч якось долучитися.