Рілла з Інглсайду

– Думати про це весь цей час… менi здаеться, Джем i Джеррi над цим взагалi не замислюються. Вони смiються й говорять про «притлумлення варварiв»! А я з розуму сходжу, дивлячись на них у формi. А вони ще думають, що я дратуюся, бо не пiдхожу на службу.

Волтер гiрко засмiявся.

– Не надто приемно почуватися боягузом.

Але Рiлла обiйняла Волтера й поклала свою голiвку йому на плече. Вона була рада, що вiн не хоче пiти… ще хвилину тому вона була така налякана. Як приемно, що Волтер звiрив iй усi своi турботи… iй, не Дi.

Вона уже не почувалася самотньою чи зайвою.

– Ти мене не зневажаеш, Рiлло-ма-Рiлло? – тужливо спитав Волтер. Думка про те, що Рiлла може його зневажати, завдавала йому болю… такого болю, наче то була Дi. Вiн раптом усвiдомив, як любить свою милу маленьку сестричку, ii зворушливi оченята й стурбоване, дiвоче личко.

– Нi, зовсiм нi. Волтере, сотнi людей почуваються так само. Ти ж знаеш вiрш Шекспiра «i мужнiй муж – не той, хто страху не вiдчуе».

– Нi, але «а той, чия душа пiдкорить страх»[16 - Цитата з вiрша Джоанни Бейлi «Трагедiя» (прим.

пер.).]. Це не про мене. Ми не можемо прояснити все це, Рiлло. Я боягуз.

– Нi, не боягуз. Згадай, як ти колись поборов Дана Рiза.

– Один вияв смiливостi за життя – цього недостатньо.

– Волтере, якось я почула, як тато сказав, що твоя проблема в тому, що ти дуже чутливий i маеш багату уяву. Ти вiдчуваеш, що мае статися, задовго до того, як це станеться… ти вiдчуваеш усе це, але нiщо не допоможе тобi цього позбутися… втекти вiд цього.

І не варто соромитися. Коли ви з Джемом обпекли руки, коли палили траву на пiщаних пагорбах два роки тому, Джем так переживав за той бiль, якого ти завдав. А ця жахлива стара вiйна, скiльки ще iх пройде без твоеi участi. Вона не триватиме довго.

– Хотiв би я вiрити. Час вечеряти, Рiлло. Краще поспiши. Я зовсiм не хочу.

– Я теж. Не можу наiдатися. Дозволь залишитися з тобою, Волтере. Так добре хоч з кимось про це все поговорити. Усi думають, що я ще надто маленька, аби все зрозумiти.

Так вони й сидiли в старiй долинi, допоки крiзь блiдо-сiру серпанкову хмару, що зависла над кленовим гаем, не пробилася перша вечiрня зоря, а iхню маленьку впадину не накрила запашна росяна темрява. То був один iз тих вечорiв, якими Рiлла дорожила все свое життя… вперше Волтер говорив до неi, як до жiнки, а не дитини. Вони втiшали й пiдтримували одне одного. Волтер вiдчував, що боятися жахiть вiйни – це не так вже й мерзенно.