Рілла з Інглсайду

– Думаю, Понедiлок вирiшив чекати там, поки Джем не повернеться, – промовив Ширлi, намагаючись засмiятися, приеднуючись до iнших. Саме це собака Понедiлок й зробив. Його любий господар поiхав… вiн, Понедiлок, якому демон в одежi методистського священника злiсно й навмисно не дозволив пiти за господарем. Тому вiн, Понедiлок, сидiтиме тут, поки хрипке чудовисько, з якого йде дим, яке забрало його героя, не поверне його назад.

Ох, чекай тут, маленький вiрний собако з м’якими розумними збентеженими очима.

Пройде ще багато довгих сумних днiв, перш нiж твiй товариш повернеться назад.

Лiкар поiхав на виклик того вечора, тож Сьюзан, перш нiж лягти спати, навiдалася до кiмнати панi Блайт, подивитися, чи любiй панi лiкарцi «добре й спокiйно». Вона урочисто зупинилася бiля лiжка i так само урочисто заявила:

– Панi лiкарко, люба, я вирiшила бути героiнею.

«Люба панi лiкарка» ледь стрималася, аби не засмiятися… що було зовсiм негарно, позаяк вона не смiялася, вiдколи Рiлла оголосила про такi ж героiчнi намiри.

Будьте певнi, Рiлла – слабке створiннячко в бiлiй одежi, з обличчям, наче у квiточки й променистими юними очима, у яких палахкотiли рiзноманiтнi почуття. А Сьюзан була в простенькiй сiрiй фланелевiй нiчнiй сорочцi, червона вовняна смужка обплела ii сиве волосся, наче то був оберiг вiд невралгii. Але загалом жодноi рiзницi. Потрiбно ж зважати на бойовий дух? Проте панi Блайт було важко не смiятися.

– Я не збираюся, – твердо продовжила Сьюзан, – нарiкати, скиглити чи сумнiватися в мудростi Всемогутнього бiльше, анiж до цього.

Скиглити, зневiрюватися чи звинувачувати Всемогутнього – марно, це нiчого не дасть. Треба розумiти, що ми робимо – байдуже, прополюемо ми землю для цибулi чи керуемо урядом. Я зрозумiю. Цi, благослови iх Боже, хлопцi пiшли на вiйну. А ми, жiнки, панi лiкарко, люба, мусимо жити з гiднiстю й не втрачати мужностi.

VII. Дитя вiйни та супниця

– Льеж i Намур тепер належать Бельгii, – похитав головою лiкар. – Ой, не подобаеться менi це все… ой, не подобаеться.

– Не втрачайте самовладання, пане лiкарю, любий. Їх просто захищають iноземцi, – величаво зауважила Сьюзан. – Почекайте, поки нiмцi почнуть воювати проти англiйцiв. Ото вже буде iнша iсторiя, можете повiрити.

Лiкар знову похитав головою, але вже не так сумно. Можливо, вони всi пiдсвiдомо подiляли переконання Сьюзан, що «тонка сiра лiнiя» незламна, попри переможну ходу вимуштруваних нiмецьких мiльйонiв.