Рілла з Інглсайду

У будь-якому випадку, коли настав той жахливий день… перший iз вервечки жахливих днiв… новини, що Британськiй армii довелося виступити, змусили iх розгублено витрiщатися один на одного.

– Це… це неправда, – видихнула Нан, ховаючись у тимчасовому притулку недовiри.

– Я вiдчувала, що сьогоднi надiйдуть поганi новини, – мовила Сьюзан, – сьогоднi без жодноi на те причини це котяче створiння перетворилося в пана Гайда, а це поганий знак.

– Розбита, стомлена, але недеморалiзована армiя, – бурмотiв лiкар, читаючи звiти з Лондона.

 – Невже так можна говорити про армiю Англii?

– Тепер уже вiйна не скоро закiнчиться, – у вiдчаi вигукнула панi Блайт.

Вiра Сьюзан, затьмарена на мить, знову повернулася з трiумфом.

– Пам’ятайте, панi лiкарко, люба, що британська армiя – це не британський вiйськово-морський флот. Нiколи про це не забувайте. Росiяни теж на пiдходi, хоча я про росiян багато не знаю, а вiдтак, не дуже на них покладаюся.

– Росiянам забракне часу, аби врятувати Париж, – похмуро зауважив Волтер.

 – Париж – це серце Францii, дорога туди вiдкрита. Ох, якби ж то, – а тодi вiн раптом зупинився й вийшов.

Пiсля такого паралiзованого дня мешканцям Інглсайду вдалося «жити далi», навiть зiштовхнувшись вiч-на-вiч з найпохмурiшими новинами. Сьюзан шалено працювала на кухнi, лiкар поiхав на огляд, Нан i Дi почали займатися справами Червоного Хреста, а панi Блайт поiхала до Шарлоттауна на збори Червоного Хреста. Рiлла, виплеснувши всi своi почуття бурхливою рiкою слiз у Веселковiй Долинi й рядками в щоденнику, згадала, що визвалася бути героiнею.

Вона думала, що робить справдi героiчний вчинок, ставши волонтером й одного дня об’iхавши на старому сiрому конi Абнера Кроуфорда весь Глен та Чотири Вiтри, збираючи обiцянi постачання для Червоного Хреста. Один з iнглсайдських коней кульгав, лiкарю треба було iншого скакуна, тож не залишалося нiчого iншого, як взяти кобилу Кроуфорда, спокiйну, неспiшну товстошкiру iстоту з доброзичливою звичкою зупинятися кожнi кiлька ярдiв, аби скинути муху з однiеi ноги iншою. Рiлла вiдчувала, що витримати все це, а ще й той факт, що нiмцi лише за п’ятдесят миль вiд Парижа – майже неможливо. Але вона хоробро вирушила виконувати доручення отримавши неймовiрнi результати.

Пiзно пополуднi вона вже прямувала на бричцi, наповненiй рiзними посилками, i виiхала на трав’янисту довгу стежку, що вела до берега гаванi, думаючи, чи варто було iхати до будинку Андерсонiв.