Рілла з Інглсайду

Андерсони були страшенно бiднi, навряд чи панi Андерсон мала що дати. З iншого боку, ii чоловiк, вроджений британець, працював у Кiнгспортi, коли почалася вiйна, одразу поплив до Британii й записався добровольцем, навiть не приiхавши додому й не надiславши достатньо грошей, аби вони змогли протриматися. Тож панi Андерсон може образитися, якщо ii дiм обiйдуть стороною. Рiлла вирiшила навiдатися. Згодом час вiд часу вона про це шкодувала, але врештi-решт залишилася задоволена, що пiшла.

Будинок Андерсонiв був маленький, напiвзруйнований, вiн похилився в лiску серед пошарпаних ялин бiля берега, нiби соромлячись самого себе й намагаючись ховаючись вiд людського ока.

Рiлла прив’язала свого сiрого коня до хиткого паркану й пiдiйшла до дверей. Вони були вiдчиненi. Те, що вона побачила за ними, змусило ii безмовно застигнути на мiсцi.

Крiзь вiдкритi дверi малоi спальнi навпроти, Рiлла побачила панi Андерсон, що лежала на неохайному лiжку. Панi Андерсон померла.

Не було жодних сумнiвiв. Не було також сумнiвiв, що огрядна, замурзана, руда, червонолиця й надто дебела жiнка, яка сидiла бiля виходу, спокiйно курячи люльку, виглядала цiлком живою. Вона лiниво хиталася вперед-назад серед усього цього бруду й безладу, зовсiм не звертаючи уваги на пронизливий лемент, що долинав iз колиски, яка стояла посеред кiмнати.

Рiлла знала жiнку за зовнiшнiстю та характером. То була панi Коновер, тiтка панi Андерсон; вона жила в рибацькому селищi.

Жiнка зловживала випивкою й курiнням.

Спочатку Рiлла поривалася повернутися й пiти. Але так не пiде. Можливо, та жiнка, якою гидкою вона б не була, потребуе допомоги… хоча не схоже було, щоб вона взагалi переймалася чиеюсь допомогою.

– Заходь-но, – мовила панi Коновер, забираючи люльку. Вона витрiщилася на Рiллу своiми маленькими щурячими очиськами.

– А… а панi Андерсон справдi померла? – обережно спитала Рiлла, переступаючи через порiг.

– Мертва, як дверний цвех, – бадьоро вiдповiла панi Коновер.

 – Врiзала дуба пiв години тому. Я послала Джена Коновера подзвонити могильнику, шоб вiн покликав на допомогу. А ти ж донька лiкаря, га? Ну шо, як настрiй?

Рiлла не побачила жодного незагромадженого стiльця, а вiдтак i далi стояла.

– Це сталося… дуже раптово?

– Ну, вона всихалася, ше вiдколи нiкчема Джим намилився до Англii… а шкода, шо вiн поiхав. Я думаю, то ii нанiц скосило, щойно те зачула.