Рілла з Інглсайду

Їй завдавала страшного болю одна лише думка про бiдолашну маму, яка саменька спускалася тiнистим пагорбом, трясучись над дитиною, у якоi не залишилося нiкого, окрiм цiеi противноi староi жiнки. Якби вона прийшла хоч трiшки ранiше! Та що б вона зробила… i що iй робити тепер? Вона не знала, але повинна була щось зробити. Вона ненавидiла дiтей… але просто не могла пiти й залишити цю маленьку iстоту на панi Коновер, яка знову прикладалася до чорноi пляшки i, певне, безпробудно питиме, поки нiхто не надiйде.

«Я не можу залишитися, – роздумувала Рiлла.

 – Пан Кроуфорд сказав, що я маю повернутися додому до вечерi, вiн хоче забрати свого понi. Ох, що ж менi робити?»

Вона прийняла раптове, вiдчайдушне та iмпульсивне рiшення.

– Я вiзьму дитя до себе додому, – промовила вона. – Можна?

– На, якщо хочеш, – привiтно вiдповiла панi Коновер. – Нiц не маю проти. Бери, прошу.

– Я… я не можу його нести, – заперечила Рiлла. – Я мушу керувати конем, я можу дитину впустити. Тут десь знайдеться кошик… десь, куди б я змогла покласти дитя?

– Та нiби не.

Тут майже нiц нема. Можу заклястися. Я ж кажу. Мiн бiдувала, воно таке ж безпорадне, як Джим. Ти оно вiдклий ту шуфледу, там троха дитячого одягу. Лiпше бери все.

Рiлла дiстала одiж – дешеву, благеньку, яку бiдолашна мати приготувала для дитини. Але це не розв’язало проблему перевезення немовляти. Рiлла безпорадно озирнулася навколо. Ох, була б тут мама… або Сьюзан! Їi погляд зупинився на величезнiй голубiй супницi за буфетом.

– Можна я покладу… покладу його сюди? – спитала вона.

– Ну, то справа не моя, то бери. Тiльки не покльоцкай, якшо вийде… бо Джим здiйме бучу, якшо живий вернеться… а вiн вернеться, бо який з него толк. Вiн притяг стару супницю з Англii… казав, шо то фамiльна. Вони з Мiн нею нiколи не користувалися… в них з роду не було достатньо супу, шоб туди налити… але для Джима та супниця то ж був цiлий свiт. Вiн за шось мiг дуже чiплетись, але його нiц не хвилювало шо наiдкiв в них для того посуду нема.

Вперше в життi Рiлла Блайт торкнулася дитини… пiдняла… загорнула в ковдру, тремтячи, як би його не впустити чи… чи не завдати шкоди. А тодi поклала в супницю.

– А воно не задуситься? – стурбовано спитала вона.

– Та навiть якшо вдуситься, нема бiди, – вiдповiла панi Коновер.

Нажахана Рiлла трiшки послабила згорток бiля обличчя дитини. Дитя вже не плакало, просто дивилося на неi. На маленькому потворному обличчi клiпали великi темнi очi.