Веселкова Долина

– Певно, у вас немае форелi на стiлькох людей, – сказав Джеррi, жадiбно дивлячись на бляшаний тарiль.

– Нi, у нас ii повно – по три рибини на кожного, – вiдповiв Джем. – Сiдайте.

Бiльше просити iх не було потреби. Усi вони враз посiдали на порослi мохом каменюки й узялись iсти. Бенкетували весело й довго. Нан i Дi, певно, вмерли б зi страху, якби дiзналися про те, що добре знали Фейт i Уна, – що Карл у кишенi куртки тримав двох мишей. Та вони про це так i не дiзналися, тож це iм нiяк i не зашкодило. Де ще можна краще роззнайомитися, як не за обiднiм столом? Коли було з’iдено останню форель, пасторськi та iнглсайдськi дiти вже заприсяглися бути добрими друзями й союзниками у всьому.

Вони нiби знали одне одного завжди, i так триватиме й надалi. Плем’я Йосипа знайшло собi подiбних.

Вони переповiли одне одному свое коротке минуле. Пасторськi дiти дiзналися про Ейвонлi та Зеленi Дахи, про традицii Веселковоi Долини й про маленький будиночок на березi гаванi, де народився Джем. Інглсайдськi дiти ж почули про Мейвотер, де Мередiти жили до переiзду в Глен, про однооку ляльку Уни й про домашнього улюбленця Фейт – пiвня.

Фейт переважно обурювалася, бо всi глузували з того, що вона приручила пiвня. Та Блайти iй сподобалися, бо вони прийняли цей факт без жодного подиву.

– Такий гарний пiвень, як Адам, – нiчим не гiрший вiд собаки чи кота, Я гадаю, – сказала вона. – Якби вiн був канаркою, нiхто б так не дивувався. А я виховувала його з маленького, дрiбного жовтого курчати. Менi його дала панi Джонсон iз Мейвотера.

Усiх його братiв i сестер з’iла ласиця. Я назвала його на честь чоловiка панi Джонсон. А ляльок i котiв я нiколи не любила. Коти надто пiдступнi, а ляльки просто НЕЖИВІ.

– А хто живе в будинку он там нагорi? – запитав Джеррi.

– Панна Розмарi та панна Еллен Вест, – вiдповiла Нан. – Ми з Дi цього лiта братимемо уроки музики в панни Розмарi.

Уна дивилася на щасливих двiйнят сповненим туги поглядом, який, однак, був надто нiжним для заздрощiв. Ох, якби ж i вона могла брати уроки музики! То була одна з мрiй ii маленького потайного життя.

Та нiкому таке навiть на думку не спадало.

– Панна Розмарi дуже мила й завжди гарно вдягаеться, – сказала Дi. – А волосся в неi кольору мелясовоi цукерки, – задумливо додала вона, бо, як i мати, нiяк не могла змиритися з кольором своiх кiс.

– Менi й панна Еллен подобаеться, – мовила Нан. – Вона завжди пригощала мене цукерками, коли приходила до церкви. Але Дi вона лякае.