Веселкова Долина

Вiд захвату вона обхопила себе руками й узялася танцювати на старому надгробку Єзекii Поллока, нажахавши цим двох старих ледi, якi саме проiжджали повз, коли Фейт стрибала навколо надгробка на однiй нозi, метеляючи iншою в повiтрi й розмахуючи руками.

– І це, – простогнала одна стара ледi, – донька нашого пастора!

– А чого ще можна було очiкувати в сiм’i вдiвця? – простогнала iй у вiдповiдь iнша стара ледi, а тодi вони двое скрушно похитали головами.

То був суботнiй ранок, i Мередiти вийшли на прогулянку в намоклий вiд роси свiт iз радiсним усвiдомленням того, що сьогоднi в них вихiдний.

Їм завжди нiчого було робити у вихiднi. Навiть Нан та Дi Блайти суботнiми ранками мали деякi хатнi справи, а доньки пастора були вiльнi блукати, де iм заманеться, вiд рум’яного свiтанку аж до росяного вечора, якщо це iх тiшило. І це таки ТІШИЛО Фейт, та Уна вiдчувала потайне, гiрке приниження вiд того, що iх нiколи нiчого не вчили. Їi однокласницi вмiли готувати, шити та в’язати, i тiльки вона була в хатнiх справах маленькою невiгласкою.

Джеррi запропонував оглянути поближнi землi, тож вони вирушили в путь крiзь ялиновий гай, пiдiбравши дорогою Карла, який саме стояв навколiшки в мокрiй травi й спостерiгав за своiми улюбленими мурахами. Проминувши гай, вони вийшли на пасовище пана Тейлора, всипане блiдими, наче привиди, кульбабами. У вiддаленому кутi пасовища притулилася стара розвалена стодола, де пан Тейлор iнодi зберiгав надлишки сiна, та, окрiм того, нi для чого iншого ii вже не можна було використати.

Туди-то й рушили юнi Мередiти й блукали кiлька хвилин долiшнiм поверхом стодоли.

– Що це було? – раптово прошепотiла Уна.

Усi стали прислухатися. З копицi сiна нагорi долинав ледь чутний, але виразний шелест. Юнi Мередiти перезирнулися.

– Там щось е, – видихнула Фейт.

– Я полiзу туди й подивлюся, що це, – рiшуче мовив Джеррi.

– О, не треба, – почала благати Уна, хапаючи його за руку.

– Нi, я пiду.

– Тодi ми всi пiдемо з тобою, – сказала Фейт.

Тож усi четверо полiзли хиткою драбиною догори: Джеррi та Фейт – зовсiм-таки безстрашно, Уна – зблiднувши вiд переляку, а Карл – досить неуважно, розмiрковуючи про те, чи вдасться йому знайти нагорi кажана. Вiн так хотiв побачити кажана при денному свiтлi!

Пiднявшись драбиною на копицю сiна, вони побачили те, що викликало той шелест, i вiд цього видовища iм аж мову вiдняло на кiлька хвилин.