Веселкова Долина

У маленькому гнiздечку посеред сiна згорнулася дiвчинка, яка виглядала так, наче щойно прокинулася. Побачивши iх, вона, тремтячи, досить непевно звелася на ноги, i в яскравому сонячному свiтлi, що линуло з обплетеного павутиною вiконця позаду, вона змогла розгледiти ii худеньке, спалене на сонцi личко, блiде навiть попри засмагу. Волосся ii було заплетене у двi грубi, схожi на мотузки, коси, а очi в неi були дуже дивнi – «зовсiм бiлi», як подумали пасторськi дiти, поки вона поглядала на них хоча й трохи зухвало, та все ж з якоюсь гiркотою.

Вони справдi були такi блiдо-блакитнi, що здавалися майже бiлими, особливо в порiвняннi з тоненькою чорною смужкою довкола райдужки. Дiвчинка була боса й з непокритою головою, а вдягнута була в стару, вицвiлу й подерту клiтчасту сукенку, надто тiсну й закоротку для неi. Що ж до вiку, то, дивлячись на ii маленьке виснажене личко, важко було припустити, скiльки iй рокiв, але зрiст виказував, що дiвчинцi близько дванадцяти.

– Хто ти? – спитав Джеррi.

Дiвчинка озирнулася назад, нiби в пошуках шляху до втечi, а тодi, здавалося, поступилася, ледь помiтно затремтiвши з вiдчаю.

– Я Мерi Венс, – вiдповiла вона.

– Звiдки ти прийшла? – продовжив Джеррi.

Мерi, замiсть того щоб вiдповiсти, раптово сiла, чи то пак впала, на сiно й почала плакати. Фейт миттю кинулася до неi й обiйняла ii худенькi тремтячi плечi.

– Облиш ii, – закомандувала вона до Джеррi, а тодi обiйняла малу приблуду. – Не плач, люба. Просто скажи нам, що трапилося. МИ – твоi друзi.

– Я так… так… зголоднiла, – заголосила Мерi.

– Я… я iла востанне в четвер уранцi, а вiдтодi хiба що трохи води випила зi струмка поблизу.

Пасторськi дiти з жахом перезирнулися. Фейт зiрвалася на ноги.

– Першi нiж скажеш ще хоч слово, ходiмо з нами в пасторський дiм, поiси чогось.

Мерi здригнулася.

– О, нi… я не можу. Що скажуть вашi мама й тато? Вони ж вiдiшлють мене назад!

– У нас немае мами, а татовi байдуже, як i тiтцi Мартi. Ходiмо, кажу тобi, – нетерпляче тупнула ногою Фейт.

Чи ж ця чудернацька дiвчинка хоче вмерти з голоду майже в них на порозi?

Мерi скорилася.

Вона була така слабка, що не могла навiть самотужки зiйти вниз драбиною, та дiти якось допомогли iй спуститись i повели ii через поле на кухню пасторського дому. Тiтка Марта, яка саме замiшувала звичне суботне вариво, не звернула на неi жодноi уваги. Фейт й Уна забiгли до комори й викрали звiдти трохи iжi – холодну «одноманiтнiсть», хлiб, масло, молоко й шматок сумнiвного пирога.