Енн з Острова

Ще раз весело засмiявшись, дiвчата розiйшлися, Дiана пiшла до Садового Схилу, а Енн – на пошту. Там на неi чекав лист, i коли на мосту через озеро Блискучих Вод ii обiгнав Гiлберт Блайт, вона iскрилася вiд хвилювання.

– Прiсцилла Грант теж iде в Редмонд, – вигукнула вона. – Хiба не чудово? Я на це сподiвалася, але вона думала, що ii батько не погодиться. Але вiн погодився, i ми житимемо разом. Менi здаеться, що я вистою перед цiлою армiею – чи професорами Редмонда в однiй фАлланзi – з такою подругою як Прiсцилла поруч зi мною.

– Думаю, нам сподобаеться Кiнгспорт, – сказав Гiлберт. – Кажуть, це гарне мрii й надii, якi захоплювали його душу. Але Енн висмикнула руку й швидко вiдвернулася. Чари сутiнкiв для неi були зламанi.

– Менi треба додому, – вигукнула вона, з перебiльшеною байдужiстю. – У Марiлли сьогоднi болiла голова, i я впевнена, що близнята вже щось натворили. Менi не слiд було так довго бути не вдома.

Вона незв’язно базiкала без упину, поки вони не дiйшли до дороги, яка вела до Зелених Дахiв.

Бiдний Гiлберт не мiг вставити й слова. Енн вiдчула полегшення, коли вони розпрощалися. Глибоко в душi вона почувалася незручно поряд з Гiлбертом вiд тоi короткоi митi одкровення в саду Будинку Вiдлуння. Щось чуже втрутилося в стару добру шкiльну дружбу – щось, що могло ii затьмарити.

– Ранiше менi нiколи не хотiлося спекатися Гiлберта, – подумала вона, трохи з жалем, трохи зi смутком, поки наближалися до дому. – Нашу дружбу буде втрачено, якщо вiн продовжуватиме цi нiсенiтницi.

Але я не допущу, щоб ii було втрачено. Ох, чому хлопцi не можуть бути бiльш розсудливими!

Енн, щоправда, мучив сумнiв, чи дуже це «розсудливо» все ще вiдчувати тепло Гiлбертовоi руки, так само сильно, як тоi короткоi митi, коли вона була на ii руцi; i ще менше розсудливим було те, що це вiдчуття аж нiяк не було неприемним – зовсiм не таке, як те, що вона вiдчула, коли сидiла на танцях з Чарлi Слоаном три ночi перед тим. Але всi проблеми, пов’язанi з нестямними залицяльниками, вивiтрилися в неi з голови, коли вона увiйшла в домашню атмосферу кухнi Зелених Дахiв, де на канапi гiрко плакав восьмилiтнiй хлопчик.

– Що сталося, Девi? – спитала Енн, беручи його на руки. – Де Марiлла з Дорою?

– Марiлла вкладае Дору спати, – схлипнув Девi, – а я плачу, бо Дора впала зi сходiв до пивницi, полетiла шкереберть, i здерла шкiру з носа, i…

– О, ну не плач, любий. Звичайно, тобi шкода ii, але сльозами iй нiяк не допоможеш. Завтра з нею все буде добре.