Енн з Острова

– Але якби ти ХОТІЛА спiймати чоловiка, як би ти це робила? Я хочу знати, – наполягав Девi, якого ця тема явно зачаровувала.

– Краще спитай панi Болтер, – не подумавши, сказала Енн. – Думаю, вона про цей процес знае бiльше, нiж я.

– І спитаю, наступного разу, коли ii побачу, – серйозно сказав Девi.

– Девi! Якщо спитаеш! – вигукнула Енн, усвiдомивши свою помилку.

– Але ж ти сама сказала, – запротестував Девi.

– Пора тобi йти спати, – розпорядилася Енн, щоб уникнути вiдповiдi.

Пiсля того, як Девi пiшов спати, Енн спустилася до острова Вiкторii й сiла наодинцi в темрявi, яку пом’якшувало тiльки мiсячне свiтло, а за спиною смiялася вода в струмку в дуетi з вiтром.

Енн завжди любила той струмок. Не раз вона кружляла над його блискучими водами у своiх мрiях та снах. Вона забула любовнi страждання молодостi, гостi слова злiсних сусiдiв i всi проблеми дiвочого iснування. В уявi пливла через легендарнi моря, якi омивають далекi сяючi береги втрачених казкових краiв де розкинулися Атлантида й Елiзiум, де вечiрня зiрка веде до землi Бажань Серця. І в цих мрiях вона була багатша, нiж насправдi; бо те, що ми бачимо, минае, але те, чого не побачиш – вiчне.

ІІ. Вiнки осенi

Наступний тиждень швидко пролетiв, наповнений рiзними «востанне», як називала iх Енн. Прощальнi вiзити, якi були або приемними, або не вельми, залежно вiд того, чи тi, хто приходив до неi чи до кого ходила вона, роздiляли надii Енн, чи думали, що вона надто задаеться через коледж, i вважали своiм обов’язком «трохи спустити ii з небес на землю».

Товариство удосконалення селища Ейвонлi (ТУСЕ) влаштувала одного вечора прощальну вечiрку на честь Енн i Гiлберта вдома в Джозi Пай; це мiсце вони обрали частково тому, що дiм пана Пая був великий i зручний, а частково через високу ймовiрнiсть того, що дiвчата Пай вiдмовилися б брати в цьому участь, якби iх пропозицiю щодо будинку не прийняли. То був дуже гарний вечiр, дiвчата Пай були чемними, не говорили й не робили нiчого, що б порушило гармонiю оказii – а це геть не було схоже на них.

Джозi була незвично приязною – настiльки, що вона удостоiла Енн таких слiв:

– Твоя нова сукня дуже тобi личить, Енн. Справдi, ти в нiй МАЙЖЕ гарненька.

– Як мило з твого боку менi це сказати, – вiдповiла Енн, з вогниками в очах. Їi почуття гумору розвивалося, i слова, якi в чотирнадцять ранили б ii, тепер хiба ставали поживою для розваги.