Енн з Лопотливих Тополь

Але в сутiнках я сама собi господиня, я належу лише собi… i тобi. Тому цю годину я залишу на послання до тебе. Хоча цей не буде любовним посланням. Перо шкребе по паперi, а я не можу писати любовнi листи таким пером… анi гострим не можу… анi тупим. Тож ти одержиш мiй любовний лист лише тодi, коли я матиму перо, саме таке, як потрiбно. А тим часом я розповiм тобi про свое нове помешкання та домочадцiв. Гiлберте, вони такi хорошi!

Учора я ходила пiдшукати собi мебльовану кiмнату. Панi Рейчел Лiнд напросилася зi мною, нiбито, щоб дечого купити, але насправдi, щоб вибрати менi помешкання.

Попри те, що в мене е диплом гуманiтарних наук, панi Лiнд i досi вважае мене недосвiдченим дiвчам, яке слiд провадити й за яким треба наглядати.

Ми прибули потягом. Гiлберте, ти тiльки уяви собi, яка смiховинна пригода сталася зi мною. Ти ж знаеш – пригоди завжди самi мене знаходять. Схоже, вони липнуть до мене, як до магнiту.

Ця трапилася прямiсiнько тодi, як потяг пiдходив до станцii.

Я встала й схилилася, щоб дiстати валiзу панi Лiнд (вона думала провести в Саммерсайдi недiлю з якоюсь подругою) i з усiеi сили оперлася кiсточками на те, що, здавалося, було блискучим бильцем. У ту ж мить хтось щосили ляснув по пальцях так, що я ледь стримала лемент. Те, що менi видалося бильцем, – виявилося чиеюсь лисиною. Вiн, вочевидь, щойно прокинувся, i тепер пропалював мене поглядом. Я неуважно вибачилася перед ним i хутенько покинула потяг. Останне, що я бачила, – те, як вiн i далi витрiщався. Панi Лiнд перестрашилася, а в мене досi ниють пальцi.

Я знала, що без проблем знайду помешкання, бо певна панi Прингл останнi 15 рокiв орендувала кiмнати численним директорам школи. Проте, невiдь-чого iй раптом обридло оте ‘‘вибачте, що турбую’’, i вона не захотiла мене взяти. У кiлькох iнших бажаних пансiонах менi ввiчливо вiдмовляли. Ще кiлька iнших бажаними не були. Ми протинялися мiстечком цiле пообiддя, встигли спiтнiти, стомитися, пiдупасти духом, ще й голова розболiлася… принаймнi я встигла.

У вiдчаi я вже хотiла махнути рукою – аж тут нам перед нами раптом вигулькнув провулок Примар.

Тодi ми заглянули до панi Бреддок, староi-доброi товаришки панi Лiнд. А панi Бреддок сказала, що, на ii думку, в ‘‘тих удiв’’ може менi знайтися житло.

Вона чула, що ‘‘вдови’’ хочуть здавати кiмнату й таким чином мати платню для Ребекки Дью. Вони зможуть надалi тримати Ребекку, якщо надiйде трохи зайвих грошей.