Енн з Лопотливих Тополь

А хто iм доiтиме стару руду корову, якщо Ребекка пiде?

Панi Бреддок спинила на менi свiй суворий погляд так, наче подумала собi, що ту руду корову повинна доiти я, але навiть якби я iй присягнулася, вона б менi однаково не повiрила.

– Хто тi вдови? – наполягла панi Лiнд.

– Тiтка Кейт i тiтка Чаттi, – вiдповiла панi Бреддок так, наче всi, навiть таке нетямуще дiвча, як я, мали це знати. – Тiтка Кейт – панi Мак-Комер (удова капiтана), а тiтка Чаттi – панi Мак-Лiн, просто собi вдова. Та вони тут для всiх ‘‘тiтки’’.

Вони живуть у кiнцi провулка Примар.

Провулок Примар! Отак усе й владналося. Я знала, що просто мушу оселитися у вдiв.

– Ходiмо вiдразу з ними домовимося, – заблагала я в панi Лiнд. Менi здавалося, якби ми хоч на хвилину загаялися, провулок Примар знову б зник у казковому краю.

– Можете з ними зустрiтися, але саме Ребекка насправдi вирiшуватиме, вiзьмуть вони вас до себе чи нi. У Лопотливих Тополях верховодить Ребекка Дью, ви вже менi повiрте.

Лопотливi Тополi! Це точно вигадка… таки вигадка.

Я, напевне, бачу сон. А панi Лiнд наяву зауважувала, що це, мовляв, чудернацька назва для будинку.

– Його так назвав капiтан Мак-Комер. Господар Лопотливих Тополь. Вiн обсадив маеток тополями й цим неабияк гордився, хоч рiдко навiдувався додому й нiколи не затримувався надовго. Тiтка Кейт знай повторювала, що це завдавало клопотiв, але нам так не вдалося з’ясувати, що вона мала на увазi – чи те, що капiтан проводив так мало часу вдома, чи що вiн узагалi туди вертався.

Ну, панно Ширлi, надiюся, ви там залишитеся. З Ребекки Дью неабияка кухарка, а що вона готуе з холодноi картоплi! Якщо вона вас уподобае – розцвiтете, як квiточка. Якщо не вподобае… що ж, значить, так сталося. І квит. Подейкують, у мiсто приiхав новий банкiр i напитуе собi кiмнату, тож вiн iй може бiльше сподобатися. Дивно, що панi Прингл вам вiдмовила. У Саммерсайдi однi Прингли й напiв Прингли. Їх прозвали ‘‘Королiвською родиною’’, i вам, панно Ширлi, доведеться завоювати iхню довiру, iнакше прощавай Саммерсайдська школо. Вони завжди в нас заправляли.

Одну вулицю названо на честь старого капiтана Абрагама Прингла. Їх там цiлий клан, але всiм порядкують тi двi старi ледi з Кленового Пагорба. Менi вiдомо одне: вони тримають на вас зуб.

– Чого б це раптом? – вигукнула я. – Вони ж мене геть не знають.

– Один iхнiй троюрiдний брат подавався на директора, i всi вони переконанi, що саме йому мала дiстатися посада.