Енн з Лопотливих Тополь

О другiй ночi Енн прокинулася й вирiшила, що надiшле в Кленовий Пагорб щоденник Ендi Брюса. Зрештою старi ледi трiшечки iй сподобалися. А як мало було в iхньому життi речей, якi на дрiбку скрасили б те життя… хiба тiльки гордiсть за свого батька. О третiй Енн вкотре прокинулася й вирiшила, що не надсилатиме. Дiйсно, чого б це iй старатися для панни Сари, що при нiй удавала глуху! О четвертiй ii вчергове взяли сумнiви. Урештi-решт Енн твердо наважилася вiдiслати щоденник. Вона не буде дрiб’язковою. Енн смертельно боялася видатися дрiб’язковою… як Паi.

Вирiшивши таким чином свою проблему, Енн заплющила очi, щоб нарештi мiцно заснути, мiркуючи про те, як чудово прокинутися посеред ночi й слухати першу завiрюху, що розгулялася навколо вежi, а тодi вмоститися пiд ковдрою й знову поринути в сон.

Уранцi в понедiлок вона старанно загорнула щоденник i надiслала його паннi Сарi разом iз записочкою.

«ШАНОВНА панно ПРИНГЛ!

Можливо, Вас зацiкавить цей старий щоденник. Пан Брюс вiддав менi його для панi Стентон, яка пише iсторiю нашого округу, але менi здаеться, що вона ним не скористаеться, тож я подумала, що Ви, можливо, захочете його собi повернути.

З повагою,

ЕНН ШИРЛІ».

– Жах, яка офiцiйна записка, – подумала Енн, – але я не можу писати iм iнакше. І мене б нiтрохи не здивувало, якби вони хутенько повернули щоденник у Лопотливi Тополi.

У прекрасних блакитних сутiнках того раннього зимового вечора Ребекка Дью зазнала найбiльшого за все свое життя збентеження.

Екiпаж з Кленового Пагорба прокотився провулком Примар, проiхав по пухнастому снiжку, а тодi став перед парадним входом. З нього вийшла панна Еллен, а за нею… на превелике здивування всiх… панна Сара власною персоною, що рокiв iз десять не виiжджала за межi Кленового Пагорба.

– Вони прямують до парадних дверей, – аж рота роззявила Ребекка Дью, охоплена панiкою.

– Куди б iще прямував Прингл? – зауважила тiтка Кейт.

– Звичайно… звичайно… проте дверi заклинило, – з трагiчною ноткою вiдказала Ребекка.

 – Вони справдi не вiдчиняються… ви ж знаете. Востанне ми вiдчиняли iх минулоi весни, коли влаштували генеральне прибирання. Це вже остання крапля.

Параднi дверi дiйсно не пiддавалися… проте Ребекка Дью розпачливим ривком iх розчахнула i провела вiдвiдувачок з Кленового Маетка до вiтальнi. «Дяка Боговi, ми нинi розпалили камiн, – подумала вона. – Я тiльки сподiваюся, що на диванi не залишилася шерсть Того Котиська.