Енн з Лопотливих Тополь

Нiколи б не завадило, щоб та панi Стентон пронюхала, що капiтан Майром Прингл був канiбалом!

VIII

(Уривок iз листа до Гiлберта)

«Я зараз у своiй вежi, а Ребекка Дью виспiвуе на кухнi рiздвяний хорал[10 - Рядки з гiмну «There is a land of pure delight» (прим. пер.).]: ‘‘Чи можу я пiднятися, там, де стояв Мойсей?’’ А я згадую, що дружина пастора запросила мене спiвати в церковному хорi! Звiсно, Прингли замовили iй слiвце. Я можу спiвати в тi недiлi, коли залишаюся в Лопотливих Тополях.

Прингли з подвiйним запалом прийняли мене в парафiяльну спiльноту… взяли мене обома руками. Неймовiрна родина!

Я вже побувала на трьох iхнiх вечiрках. Я нiкого не приструнювала, проте менi здаеться, всi iхнi дiвчата тепер пiдробляються пiд мою зачiску. Що ж, ‘‘наслiдувати – найщирiше лестити’’. І, Гiлберте, вони справдi дуже менi подобаються… я завжди вiдчувала, що вподобаю Принглiв, якщо вони менi дадуть такий шанс. Я навiть починаю пiдозрювати, що рано чи пiзно з’ясуеться, що й Джен менi до вподоби.

Вона може бути милою, коли хоче, i ясно як день, що вона прагне бути такою.

Минулого вечора я вхопила лева за гриву в його ж лiгвиську… тобто, я смiливо пiднялася парадними сходами до квадратного портика Хвойного Маетка, оздобленого чотирма металевими урнами, побiленими вапном, i подзвонила у дверi. Коли вийшла панна Монкмен, я поцiкавилася, чи вона, бува, не вiдпустить Крихiтку Елiзабет на прогулянку зi мною. Я чекала на вiдмову, проте зникнувши в будинку й переговоривши з панi Кемпбелл, ‘‘Прислуга’’ повернулася й похмуро повiдомила, що я можу взяти Елiзабет, але просила не затримувати ii допiзна.

Цiкаво, чи й з панi Кемпбелл дiсталися вiдповiднi вказiвки панни Сари.

Елiзабет спустилася, пританцьовуючи, темним маршем сходiв, схожа на маленьку фею у своему червоному пальтечку й зеленiй шапочцi, на радощах проковтнувши язика.

– Я вся хвилююся й тремчу, панно Ширлi, – прошепотiла вона, щойно ми вислизнули геть. – Я Беттi… Я завжди Беттi, коли так почуваюся.

Ми зайшли Дорогою-Що-Веде-На-Край-Свiту так далеко, як наважилися, а тодi повернулися. Здаеться, сьогоднi ввечерi гавань, що темнiла, розкинувшись на тлi багряного заходу, навiювала мрii про ‘‘безвiснi океани’’[11 - Безвiснi океани – алюзiя на поему Джона Кiтса «До солов’я» (прим. пер.).] й таемничi острови в незвiданих морях. Я затремтiла вiд захвату, побачивши цю картину, а маленька фея, яку я тримала за руку, – теж.