Енн з Лопотливих Тополь

– Якби ми щосили побiгли, то попали б у захiд сонця, правда? – захотiла дiзнатися вона.

Менi згадався Пол зi своiми фантазiями про ‘‘краiну, де засинае сонце’’.

– Ми маемо дочекатися, коли настане Завтра, i тiльки тодi зможемо туди потрапити. Елiзабет, бачиш отой золотий острiв iз хмари просто над входом до гаванi? Давай удамо, що вiн – наш Острiв Щастя.

– Десь там унизу лежить один острiв, – замрiяно промовила Елiзабет. – Вiн називаеться Летюча Хмарина. Яка гарна назва, правда? Родом просто зi Завтра. Я бачу його з вiкон на горищi.

Власник острова – один джентльмен iз Бостона, там у нього лiтнiй будинок. Але я вдаю, що острiв – мiй.

На порозi я схилилася й поцiлувала Елiзабет у щiчку, перш нiж та зникла в будинку. Нiколи не забуду виразу в ii очах. Гiлберте, ця дитина так i прагне любовi.

Сьогоднi, коли вона ввечерi прийшла по молоко, я помiтила, що вона заплакана.

– Вони… вони змусили мене змити ваш поцiлунок, панно Ширлi, – хлипало дiвча. – Я бiльше нiзащо не буду вмиватися. Я дала клятву.

Тому що я не хотiла змивати ваш поцiлунок. Сьогоднi зранку я втекла до школи невмивана, але увечерi ‘‘Прислуга’’ просто силомiць змила його.

Я зберiгала серйозний вигляд.

– Як же ти зможеш прожити все життя, нi разу не вмивавшись, сонечко? Не переживай за поцiлунок. Я тебе цiлуватиму щовечора, коли ти приходитимеш по молоко, i тодi байдуже, що вiн змиеться наступного ранку.

– Ви – одна-едина на цiлий свiт, хто мене любить. Коли ви зi мною розмовляете, менi пахне фiалками.

Нiкому нiколи ще не робили гарнiшого комплiменту. Але я не могла просто взяти й пропустити повз вуха те, що вона сказала спочатку.

– Елiзабет, бабуся тебе любить.

– Неправда… вона мене ненавидить.

– Ти просто трiшечки-трiшечки не розумiеш. Твоя бабуся й панна Монкман – двi старi жiнки, а старi легко хвилюються через дрiбницi. Звiсно, ти часом iм надокучаеш. І, звiсно, за iхньоi молодостi дiтей виховували набагато суворiше, нiж тепер. Вони дотримуються традицiй.

Та я зрозумiла, що Елiзабет моi слова не переконують.

Щиро кажучи, вони ii не люблять, i вона про це знае. Вона обережно озирнулася на будинок, що переконатися, чи зачиненi дверi. А тодi зумисне заявила:

– Бабуся й ‘‘Прислуга’’ – просто двi старi тиранки, i коли настане Завтра, я назавжди вiд них утечу.

Менi здаеться, вона чекала, що я закам’янiю вiд жаху. Насправдi в мене пiдозри, що Елiзабет сказала це лише для того, щоб справити враження. Я лише розсмiялася й поцiлувала ii.