Енн з Інглсайду

«Ха-ха, час спати! Усi твоi друзi iдуть до Гарбоу Маус, а ти – спати! Ха-ха… ха-ха…ха-ха!

Чому вiн мае iти спати щовечора? Так, чому?

Сьюзан вийшла з дому, щоб пiти в Глен, i стурбовано дивилася на маленький силует бунтаря.

– Не варто йти спати, поки я не повернуся, маленький Джеме, – поблажливо мовила вона.

– Я не пiду спати сьогоднi! – безстрашно вiдповiв Джем. – Я втечу, ось так, стара Сьюзан Бейкер. Я збираюся пiти й стрибнути в став, стара Сьюзан Бейкер.

Сьюзан не подобалося, коли ii називали старою, навiть якщо то був маленький Джем.

Вона залишила по собi напружену тишу. Його таки треба трохи виховувати. Креветка рушила за нею назирцi, прагнучи хоч якогось товариства, а тодi повернулася й сiла на своi чорнi лапки перед Джемом, але отримала хiба що сповнений болю хлопчачий погляд. «Забирайся! Сидиш тут на хвостi й витрiщаешся на мене, як тiтка Мерi Марiя! Киш! Не пiдеш, не пiдеш! То дiстанеш!»

Джем метнув маленьку залiзну тачку, що лежала поруч, i Креветка iз жалiсним зойком миттю щезла в сховищi шипшинових кущiв.

Тiльки погляньте! Навiть кiт цiеi сiмейки його ненавидiв. І кому потрiбне таке життя?

Вiн взяв цукерку-лева. Нан з’iла хвоста й ще чверть цукерки, але то досi був лев. Можна було його з’iсти. То мiг бути останнiй лев, якого вiн би з’iв. Коли Джем доiв лева й облизав пальчики, став думати, що ж йому робити. Думати – це едине, що може робити людина, якщо усе iнше iй заборонено.

VI

– З якого це дива будинок так свiтиться? – вигукнула Енн, коли вони з Гiлбертом завернули за ворота о дев’ятiй.

 – Певне, прийшли гостi.

Але коли Енн поспiшила до будинку, не побачила жодного гостя. Нiкого не було видно. Свiтло горiло на кухнi… у вiтальнi… у бiблiотецi… у iдальнi… у кiмнатi Сьюзан та коридорi нагорi… але нiкого й не видко.

– Як ти думаеш, – почала було Енн, але ii перебив дзвiнок телефона.

Гiлберт взяв слухавку… на мить завмер… а тодi з жахом скрикнув… i вибiг, навiть не поглянувши на Енн.

Було очевидно, сталося щось жахливе, часу на пояснення не було.

Енн уже звикла… як дружина чоловiка, який мае справу з життям i смертю. По-фiлософськи стенувши плечима, вона взяла свiй капелюшок та пальто. Енн трiшки сердилася на Сьюзан, не варто iй було йти, залишати свiтло в усiх кiмнатах i вiдкритi навстiж дверi.

– Панi… лiкарко… люба, – озвався голос, який наче й не мiг належати Сьюзан… але то таки був вiн.

Енн витрiщилася на Сьюзан.