Будинок Мрії Енн

До речi, менi все ще не вiриться, що в нас в Ейвонлi тепер е телефони. Звучить так безглуздо сучасно для цiеi тихоi староi мiсцини.

– Слiд дякувати Товариству вдосконалення села Ейвонлi, – сказала Дiана. – Якби вони за це не взялися й не довели справу до кiнця, телефонiв у нас нiколи б не було. Нiхто не хотiв. Стiльки було сказано, що вже б будь-яке товариство втратило охоту. Але вони не вiдступали. Ти зробила прекрасну рiч для Ейвонлi, Енн, коли заснувала те товариство. А якi в нас були зустрiчi! Пам’ятаеш синю залу i як Джадсон Паркер придумав малювати рекламу лiкiв на своему парканi?

– Не знаю, чи я аж така вдячна Товариству за телефони, – сказала Енн.

 – О, я знаю, це дуже зручно – ще зручнiше, нiж наш старий спосiб передавати сигнал за допомогою свiчки! І панi Рейчел каже: «Ейвонлi мае йти в ногу з часом, якщо хочете знати мою думку». Але чомусь менi не хочеться, щоб Ейвонлi псували, як каже пан Гаррiсон, коли хоче здатися дотепним, «сучасними незручностями». Я хочу, щоб все залишалося таким, як у старi добрi часи. Це нерозумно – i сентиментально – i неможливо. Тому я негайно стаю мудрою, практичною й можливою. Телефон, як визнае пан Гаррiсон, «непогана рiч» – навiть якщо й знаеш, що тебе слухають допитливi люди на лiнii.

– Це найгiрше, – зiтхнула Дiана. – Так набридае чути телефонiстiв. Кажуть, панi Гармон Ендрюс наполягла, щоб iхнiй телефон поставили на кухню, щоб вона слухала, чи вiн не дзвонить, i водночас наглядала за обiдом. Сьогоднi, коли ти менi подзвонила, я точно чула, як цокае той чудернацький годинник Паiв.

Тому не маю сумнiвiв, що нас слухали або Джозi, або Гертi.

– О, то це тому ти сказала: «У вас в Зелених Дахах новий годинник»? Я не могла зрозумiти, що ти маеш на увазi. Я чула злiсне клацання, як тiльки ти це сказала. Напевно, хтось з Паiв зi всiеi сили кинув слухавку. Ну, нiчого. Як каже панi Рейчел, «Паям вони завжди були, i Паями залишаться на вiки вiкiв, амiнь». Я хочу поговорити про приемнiшi речi. Вже вирiшено, де буде мiй новий дiм.

– Ой, Енн, де? Сподiваюся, десь поблизу.

– Нi-i-i-i, у цьому його недолiк. Гiлберт збираеться осiсти в Гаванi Чотирьох Вiтрiв – за шiстдесят миль звiдси.

– Шiстдесят! Це ж те саме, що шiстсот, – зiтхнула Дiана. – Я тепер не можу поiхати з дому кудись далi, нiж в Шарлоттаун.

– Ти мусиш приiхати в Чотири Вiтри. Це найгарнiша гавань на островi. Там е село, називаеться Глен Сент Мерi, i доктор Девiд Блайт мав там практику п’ятдесят рокiв. Це двоюрiдний дiд Гiлберт, знаеш.